158
«Сірі бджоли» – вистава за однойменним романом Андрія Куркова, поставлена на сцені Київського академічного драматичного театру на Подолі
Режисер – Віталій Малахов. У головних ролях – Богдан Бенюк (Сергій Сергійович) і Сергій Бойко (Паша). Прем’єра відбулася 2019 року, однак після повномасштабного вторгнення вистава набула нового звучання.
Це не просто історія про життя в «сірій зоні» – географічній чи ментальній. Це про тишу між обстрілами, розщеплення всередині людини, щоденне співіснування з війною. Спектакль виводить на поверхню сенси, які зазвичай лишаються поза словами, та дозволяє побачити, як війна входить у всі сфери життя.
Аналіз вистави – спосіб подивитися на власні травми через сценічне дзеркало. У «Сірих бджолах» стираються межі: свій – чужий, добро – зло, дія – бездіяльність. І тому ця історія – не лише про бджоляра, а про кожного з нас у реальності, що розпадається. Але водночас – це і точка початку. В умовах війни ця деконструкція допомагає нам не звикнути до ненормального, а повернути здатність мислити. І тим самим чинить тихий, гідний опір.
Сюжет
Дія вистави розгортається в селі Мала Староградівка, що опинилося в сірій зоні – між двома арміями, між минулим і майбутнім, у просторі, де життя затрималося на межі. У селі залишилися тільки двоє: 49-річний Сергій Сергійович, мовчазний пасічник, і Пашка – його давній шкільний знайомий. Їхні погляди розходяться радикально, але обставини змушують терпіти одне одного. До Сергія навідуються українські військові, до Паші – сепаратисти. Та їх обох об’єднує одне – полишене життя і спроба вижити в безглуздій реальності.
Сергій живе зі своїми бджолами. Його головне прагнення – з настанням весни вивезти шість вуликів у безпечне місце, туди, де в меді не буде присмаку пороху. Поки що він не знає, куди саме їхати – Запоріжжя, Крим, можливо, до татарина, з яким знайомий ще з часів бджільницького з’їзду. У цьому прагненні – не тільки порятунок бджіл, а й спроба втекти від війни, хоча б у внутрішньому вимірі.
Події
Дія починається взимку. Пашка замерз і приходить до Сергія – той впускає його неохоче, з іронічними зауваженнями. Розмова починається з буденного – чаювання, мовчазного побуту, але швидко переходить у спогади: про юність, дівчат, музику, світ до війни. Пашка заздрить Сергієві, бо той має музичний програвач із платівками, успіх у протилежної статі та круту куртку. Особливо болить йому спогад про Свєтку – колись вона йому подобалася, проте Сергій виявився «привабливішим». Водночас сам Сергій кохав іншу – Віталіну, з якою мав і щастя, і втрату. Коли розпочалася війна, вона поїхала з донькою, а він залишився з бджолами, бо не зміг їх покинути.
Світла в селі давно немає, після влучання в церкву все на паузі. Пашка несподівано дає Сергієві заряджений телефон і натякає, що час зателефонувати родині. Та Сергій відмовляється, бо ж не він покинув рідних. Після того, як Пашка пішов, телефон залишається на столі.
Сергій його не бере, натомість вирушає до Пашки та дорогою заходить до зруйнованої церкви, де забирає залишені воскові свічки – свої, з власного вулика.
Сцена з Пашкою показує, що довіра між ними ілюзорна. Той пускає Сергія тільки в передпокій, пояснюючи це «майстернею». Раптом приходить незнайомець – Влад, сепаратист. Пашка надмірно шанобливо приймає його, накриває святковий стіл на честь 23 лютого. Сергій у шоці, але мовчки спостерігає. Вечеря стає абсурдним актом з’єднання двох ворожих світів, де Пашці доводиться маневрувати між думками та страхами. Незабаром Влад іде спати, але повертається з пістолетом у руках. Паша заспокоює Влада й просить Сергія покинути будинок. Дорогою додому Сергійович помічає снайперську лежанку.
Вдома він знаходить сукню Віталіни і занурюється в спогади. Вранці до нього заходить молодий чоловік – Петро, український солдат. Сергій пригощає його медом, розмовляє, запитує про долю України поза «сірою зоною». Петро розповідає про декомунізацію, перейменування вулиць – те, що Сергію здається чужим, далеким. Розмова переходить про солдата на пагорбі – мертвого, безіменного. Сергій говорить, що хоче його поховати, але Петро застерігає, що тіло може бути заміноване. Водночас він застерігає його про снайперів. Сергій згадує, що неподалік виявив лежанку снайпера. Коли Петро йде, то залишає йому гранату, обіцяє принести харчі та зарядити його телефон.
Сергій довго розмірковує і зрештою вирішує поховати солдата. Пише Паші записку – прощання. Йде в поле, копає могилу. У рюкзаку солдата знаходить цукерки. Повернувшись, з’їдає кілька, але незабаром його починає мучити совість.
Він вирішує віднести їх Свєтці – вона живе в сусідньому селі. Свєтка радісно приймає його, годує, дає яйця, яких у його селі давно не знайти. Згодом вона вмикає телевізор, де йде передача про «сіру зону» в психіці людини. Прикордонний стан, відсутність точки опори – Сергія це тригерить. Свєтка пробує його спокусити, але Сергій не піддається.
Повернувшись, він бачить, що в сарай із вуликами прилетів снаряд. На ранок разом із Пашкою він заносить бджіл у будинок. Увечері приходить Свєтка, і Сергій її пускає. Після вечері, прослуховування музики і танцю Сергій натякає, що Свєтці пора йти додому. Однак починаються обстріли, і Свєтка проситься залишитися в Сергія. Він дозволяє, та не намагається встановити близькість і віддає своє ліжко Свєтці, а сам засинає на вуликах. Уранці Пашка ревнує, але Сергій відкидає всі натяки, виходячи з дому змінює табличку на стовпі, перейменовує вулицю Леніна на Шевченка.
Пізніше до Сергія навідується Петро, який приніс харчі і заряджений телефон. Він починає розпитувати про його справи. Незабаром тема діалогу зміщується на предмети в будинку. Петро каже Сергію, що годинник на його поличці став. Сергій пояснює, що як тільки влучили в церкву, годинник зупинився. Потім погляд військового перемістився на коробку, що лежала на нижній полиці, поцікавившись, що в ній зберігається. Тоді Сергій розповів історію, як колись у 1990-х «хазяїн сім’ї», тобто Янукович, подарував йому черевики, і тому Сергій навіть спромігся зробити для них коробку, де й досі зберігає їх. Петро обурено вказав Сергію, що саме він винен у тому, що відбувається зараз. Тоді Петро йде від Сергія і каже, що, швидше за все, більше вони ніколи не побачаться, адже він їде додому і малоймовірно, що ще раз повернеться на фронт.
Пашка приходить ставити вікно. Раптово з’являються двоє озброєних – чеченець та «денееровець». Вони наказують їм забрати розірване тіло снайпера, паралельно перевіряючи речі Сергія. Українські військові звідкись отримали інформацію про снайпера і підірвали його. Гранату, отриману від Петра, не знаходять – Пашка її сховав. Озброєні забирають усі харчі та йдуть.
Після цього Сергій остаточно вирішує виїхати. Йому телефонує Віталіна, нагадуючи, що вони з донькою про нього не забули. Але слова не зачіпають Сергія. Він разом із Пашкою вантажить вулики в машину Червоного Хреста. Куртку залишає Пашці. Усе минуле – теж.
Деконструкція та визначення:
образ Сергія Сергійовича
Це – фігура внутрішнього розщеплення, людини, яка існує в тотальній подвійності – між минулим й теперішнім, між спогадами й втраченим, між відчуттям обов’язку й бажанням зникнути. Його бджоли – не просто ремесло чи алегорія праці, це – символ уцілілого порядку в хаосі війни. Це його символічна функція, сенс, на який він переносить свою любов і турботу. Бджоли – це те, що потребує захисту, те, заради чого він залишився. Вони втілюють і заміщують образ сім’ї, котру він давно втратив, виконують свої функції в збереженні внутрішнього порядку, структури, фундаменту.
Сергій не виступає героєм чи жертвою – він втілення тієї проміжної реальності, в якій опинилися мільйони українців. Його страх, злість, млява рішучість, дивна турбота – усе це відображає нашу колективну втому, заплутаність і тихе, вперте бажання вижити. Він трансформується від замкненого чоловіка, який живе минулим і спогадами, до того, хто таки вирішує вийти з цього стану, попрощатися з минулим і лишити його Паші разом із курткою.
Образ Пашки
Через образ Пашки і його життєву установку вистава розкриває менталітет так званого homo soveticus – людини, сконструйованої не для саморозвитку, а для колективного виживання в режимі покірності. Її суб’єктність не активована – вона уявляється як об’єкт, що перебуває в перманентному стані свідомої відмови від розвитку.
Це також чудово показано в пісні Костянтина Нікольського «Я сам з тих». Пашка – це людина, яка «могла йти, але далі не йде», символ страху перед «дверима» – метафорою кордону між пасивним існуванням та відповідальним буттям. Вона не заперечує бажання, але й не наближається до нього. Його бездіяльність – форма опору і водночас капітуляції. Він переживає конфлікт між заборонами та прагненнями, проте замість руху обирає тишу – «мовчки чекає», пасивно погоджуючись на ілюзію стабільності. Це фігура розірваної суб’єктності, символ застиглого «Я» в пострадянській реальності.
«Нічий солдат»
Мертвий солдат на пагорбі – символ повної втрати особистісного. Його тіло – «нічиє», як і він сам. Воно більше не належить ні матері, ні батьківщині, ні собі самому. Через це тіло зникає можливість наївного, довірливого сприйняття чоловічого тіла як тіла коханого. В умовах війни чоловіче тіло стає просто «тілом», обліковою одиницею.
Страх Сергія не тільки в небезпеці для його життя, але в неможливості надати цьому тілу символічного визначення, ідентичності. Його бажання поховати солдата – це спроба повернути тілу суб’єктність, ім’я, місце.
Заміна бажання – фантазм як форма розради
Дружина – не тільки образ втраченого, а й міраж розради, до якого Сергій прагне через навколишні об’єкти та спогади. Для Сергія близькість неможлива, тому бажання витісняється в уявне. Ці спроби не є повноцінним переживанням бажання, це всього лише його відкладені миті.
Це – компенсаторна стратегія, де задоволення в малому – єдино доступне. Так, як і ми під час відключень електроенергії знаходили задоволення у свічках, іграх, книжках тощо, так і герой будує власну «скриньку» мінімального задоволення.
Фігура Свєтки
Це спроба замінити неможливе на доступне. Однак герой відмовляється вибудовувати новий символічний порядок, у якому ця любов можлива. У його структурі бажання Свєтка посідає місце заступника, але сам він знає – ця роль їй не належить. Тому він залишає їй ліжко, але сам лягає на вулики, повертаючись до того, що для нього справді заслуговує на любов і турботу.
Телевізійна програма – момент розриву міфу
Перегляд програми про «сіру зону» стає тригером – точкою прориву, в якій реальність нагадує про себе не через вибух, а через усвідомлення. Програма активує в герої розуміння того, що він – застряглий. Його світ – зона застою, зона виживання без сенсу. «Сіра зона» – це не географія, це – топологія психіки. І якщо Пашка, який сприйняв замороженість як норму, втілює цю сірість, невизначеність, смиренність, то Сергій отримує імпульс, що до цієї сірості не можна адаптуватися – вихід необхідно шукати, навіть якщо страшно.
Перейменування вулиці
Коли Сергій змінює назву вулиці з «Леніна, 13» на «Шевченка, 7», він здійснює перший явний акт суб’єктного висловлювання. Це жест, у якому він здійснює відмову від радянського, наділяючи простір, яким володіє, новим символізмом. Він стверджує свою нову систему координат, відмінну від нав’язаної. Це – точка, де Сергій уперше не просто переживає обставини, а формує їх.
Кінець вистави «Сірі бджоли» – це не стільки розв’язка сюжету, скільки акт загального примирення з новою реальністю. Він не пропонує готових рішень і не малює образ перемоги, але створює простір прийняття болю, втрат, власної вразливості та світу, що змінився.
Фінальні сцени – від’їзд Сергія, його прощання з будинком, минулим, ілюзіями – стають моментом тиші, в якій народжується ясність. У кожного героя позаду залишилася своя внутрішня війна, а попереду – невідомість. Однак саме в цьому стані й з’являється катарсис. Прийняття недосконалості світу стає кроком до його проживання, а не втечі від нього.
Українські вистави про війну стають для глядача особливим простором: не просто сценою, а живим діалогом. «Сірі бджоли» – це колоквіум, у якому кожен глядач співпереживає, бере співучасть. Поступово, у процесі сприйняття, слабшають когнітивні спотворення, зникає відчуття безпорадності, формується нове бачення.
Дарія ФРОЛОВА
