Олена ПЕТРИШИН
Сучасному Києву перейшли в спадок неоціненні історичні будівлі. Аби вберегти ці споруди від впливу часу та людей, і не втратити при цьому національну ідентичність та культурну спадщину, їх треба дбайливо охороняти та реставрувати.
Журналістка «Вечірнього Києва» поспілкувалася на цю тему з керівником Українського державного науково-дослідного та проєктного Інституту «УкрНДІпроектреставрація» Василем Тимковичем.
Василь Юрійович працює у реставрації 36-й рік, з яких останні п’ять років очолює Інститут. Ця установа сьогодні є головною у справі відновлення пам’яток. Тимкович також є академіком Академії будівництва України та лауреатом Держпремії України у галузі архітектури.
Про складність реставрації пам’яток, світові тенденції відновлення будівель та про те, чи мають право в історичній споруді розміщуватись сучасні заклади, – ми розмовляємо із Василем Тимковичем на символічному місці – поруч зі столичною Оперою.
Поки ми шукали затишне місце для розмови, Василь Юрійович, між іншим, пригадує, що в далеких 80-х підпрацьовував поштарем. Зізнається, що тоді найбільше не любив саме газету «Вечірній Київ», бо її треба було розносити вечорами…
– Якби тоді мені хтось сказав, що через майже 40 років я даватиму інтерв’ю для «Вечірки», ні за що б не повірив – життя вміє найкраще дивувати, – розмірковує Тимкович.
«Пам’ятки потребують постійного догляду і, найголовніше, фінансування»
– Василю Юрійовичу, над реставрацією яких визначних об’єктів Києва в останні роки працював ваш Інститут?
– Насправді таких будівель чимало. Ще в позаминулому році ми завершили реставрацію Маріїнського палацу – це був масштабний проєкт з пристосуванням під резиденцію Президента. Дуже багато об’єктів реставрували на території Києво-Печерської лаври, зокрема відновлення Успенського собору. Не можу не згадати за музейний комплекс «Мистецький арсенал».
Наш Інститут є автором проєктної документації славнозвісної Андріївської церкви, Миколаївського костелу та багатьох інших важливих будівель на Подолі. Зараз ми також ведемо авторський нагляд в Староакадемічному корпусі Києво-Могилянської академії, в Башті №4 комплексу Київської фортеці, в якій окрім музею, планують облаштувати функціональний громадський простір.
– Разом із колегами Ви долучались також до реставрації пам’яток в інших містах України?
– Так, ми працюємо по всій Україні. Зокрема, брали участь у реставрації Одеської опери. До речі, відновлення саме цієї будівлі довело, що українська реставрація має перспективи. Також відновлювали Ужгородський замок. Загалом за час свого існування під керівництвом Інституту реставрували понад 1500 об’єктів. Тому сміливо скажу, що Інститут «УкрНДІпроектреставрація» є фактично флагманом у сфері української реставрації. Колись були філії по всій Україні, але на сьогодні Інститут має лише столичну прописку – в орендованому приміщенні на просп. В. Лобановського, 51.
– Які об’єкти у столиці потрібно, на Ваш погляд, реставрувати вже найближчим часом, бо втратимо?
– Треба розуміти, що усі пам’ятки потребують постійного догляду і, найголовніше, фінансування. Якщо будівля належить державі, чи місту – у неї більше шансів бути збереженою. Чого не скажу про пам’ятки, які в приватній власності, – наприклад, житлові будинки. Бо лише після створення ОСББ люди зрозуміли, що разом із усім майном успадкували і пам’ятку з усією її історію та значущістю. І, щоб її відремонтувати, не вдасться банально покликати майстрів – потрібно ініціювати комплексну реставрацію. Якщо будівля в передаварійному стані, то треба починати роботи з підсилення або реконструкції фундаментів.
«Реставрація коштує сотні мільйонів гривень»
– Чому реставрація – це часто затяжний процес?
– Сам по собі процес реставрації неважкий. Труднощі виникають з погодженнями та з фінансуванням. Реставрація коштує сотні мільйоні гривень. Бо навіть на розроблення науково-проєктної документації – хоча б конструктив поправити і відреставрувати фасади – треба вже мільйони. Наприклад, реставрація з пристосуванням Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії оцінюється майже у 160 млн грн. Реставрація тільки фасаду Миколаївського костелу коштує стільки ж. І зауважу, що це ще не Маріїнський палац, і не Мистецький арсенал… Навіть для столиці – відновлення пам’яток це серйозне навантаження для бюджету. А що вже говорити про малі міста України… Через це дуже часто кошти виділяють поступово – тому й реставрація затягується.
Я розумію усі нюанси, але водночас, як спеціаліст, завжди наголошую, що процес відновлення пам’ятки не можна залишати на півдорозі. Бо навіть проєкт реставрації за роки швидше за все стане неактуальним.
– Цього року в Мінкульті анонсували «Велику реставрацію», в рамках якої по Україні відновлять близько ста пам’яток. Чому це важливий проєкт, на Ваш погляд?
– Тут є два визначальні фактори. Перший – ми зможемо дати друге життя пам’яткам, і вони притягуватимуть туристів. Друге – реставратори з різних куточків України зможуть реалізувати свій потенціал – бо нині Львів та Харків вже припиняє випускати спеціалістів через те, що більшість не працевлаштовані. Тому, безумовно, це надзвичайно важливий проєкт.
Я особисто долучався до розробки критеріїв, згідно з якими відбиратимуть пам’ятки під реставрацію. Хочу вірити, що ця програма закладе початок системній реставрації пам’яток в Україні. Бо треба розуміти, що навіть відреставровані об’єкти – через 20-30 років потребуватимуть повторної реставрації. Усі ми не вічні, і будівлі зокрема.
«Заради збереження пам’яток, можна обережно змінювати їх функцію»
– Найголовнішим питанням, яке виникає в процесі реставрації – майбутня функція будівлі. У сусідній Польщі в стародавніх замках працюють готелі, ресторани. Чи доцільно у пам’ятці розміщувати якісь сучасні заклади, які абсолютно не перегукуються з історією споруди?
– Насправді це дуже гарне і цікаве запитання, яке ми часто обговорюємо навіть з нашими закордонними колегами. На мою думку, якщо пам’ятка помирає від того, що за 30-40 років їй не знайшли призначення, заради її збереження, можна обережно змінювати її функцію.
У Німеччині свого часу вирішували, що робити із водонапірною баштою, яка була в самому центрі міста. Знаєте, під що її переробили? Під житло… Німці дуже прагматичні, і якщо утримання будівлі тягне великі кошти з бюджету, вони шукатимуть шляхи, щоб уникнути витрат і щоб кошти платників податків не йшли на утримання цих об’єктів. Тому, вважаю, якщо інвестор зацікавлюється об’єктом, готовий вкладати свої кошти – не потрібно шукати в цьому зради, а спробувати знайти якусь золоту середину і домовитись. Бо є всі шанси так і не відновити цю будівлю… Тут мусимо визначатись з пріоритетами.
– Вже кілька років громадськість сперечається, про те, що ж має бути в Гостинному дворі на Подолі…
– Гостинний двір реконструювали ще у 80-х роках минулого століття. Я прихильник того, що ця будівля є власне пам’яткою містобудування, а не, наприклад, пам’яткою архітектури. Свого часу в Гостинному дворі працювала корпорація «Укрреставрація» і, до речі, також розміщувався наш Інститут. За часів Януковича ми були змушені переселитись – об’єкт в привабливому місті на столичному Подолі, тому тоді прийняли таке рішення…
– А як щодо Мистецького арсеналу. Його функція правильна?
– Думаю, що так. Це гарний великий об’єкт, який має свою цінність для столиці. Експрезидент України Віктор Ющенко говорив, що Лавра – це наша духовність, Голодомор – наша пам'ять, а Мистецький арсенал – наша культура.
«Сучасна архітектура – це не лише задум архітектора, а й вимоги замовника, строгі будівельні норми, конструктивні можливості»
– Василю Юрійовичу, як думаєте за останні роки в Києві збудували будівлі, які, наприклад, через 100 років будуть в шкільних підручниках?
– Важко бути таким передбачливим, але, думаю, кожне покоління має свої таланти. В кожного своє бачення краси… Дехто ж є прихильник того, що про красу не сперечаються.
На мою думку, нині також у Києві є об’єкти, які колись, можливо, шануватимуться більше, ніж тепер. Свого часу про відновлення Золотих воріт багато дискутували. Та що там говорити – досі дискутують! Але я завжди кажу, що перш ніж критикувати потрібно подумати про те, при яких умовах працював архітектор, що впливало на його рішення.
Сьогодні поширено виносити вердикти без розуміння усіх нюансів, які в першу чергу впливають на роботу фахівців. Сучасна архітектура – це не лише задум архітектора, а й вимоги замовника, строгі будівельні норми, конструктивні можливості, фінанси, які закладені… І тоді вже, можливо, якесь бачення автора.
– Тобто критикувати можуть лише спеціалісти?
– Ні, звісно. Але я завжди за конструктивну критику, яка має якесь значення. Наприклад, до обговорень про реставрацію будівлі, беззаперечно, треба долучати мешканців будинку – вони можуть сказати те, чого не врахував архітектор чи замовник.
З іншого боку – кожен архітектор є творчою людиною і хоче залишити свій слід в історії, як би це банально не звучало. Взяти, наприклад, Городецького і його Будинок з химерами на Печерську. Колись це була цілком незвична будівля, бо при її будівництві вперше використовували цемент, новий для того часу матеріал. Тоді громада, напевно, теж дивувалась таким чудернацьким задумам. Сьогодні – це одна з найбільш впізнаваних пам’яток. І туристи зі всього світу спішать зробити фото поруч.
Веду до того, що все нове зазвичай сприймається непросто, викликає резонанс. Але час все розставляє на свої місця, з’являються нові погляди, бачення. І хто знає, як майбутні покоління сприйматимуть такий обговорюваний нині Театр на Подолі…
– Реставратор має право масштабно втручатись у пам’ятку, чи це дуже обережна робота?
– Реставрація має жорсткі правила – ми підпорядковані певним методикам і державним нормам. Уявіть собі, що прийшов невіглас в Софіївський собор і переробив все на свій лад. Пам’ятку одразу ж виключать з ЮНЕСКО, позбавлять усіх статусів. Тому реставрація – це також про відповідальність. Не лише перед колегами, а й перед своїми предками і нащадками. Головним завданням реставратора є зберегти об’єкт в максимально автентичному вигляді.
Реставрація – це не сфера, в якій можуть працювати дилетанти. Цією справою мають займатись лише професіонали, або початківці під уважним керівництвом професіоналів. А загалом, я часто люблю повторювати, що пам’ятки нам не належать — ми повинні лише передати їх з рук минулого покоління в майбутнє.
Фото Бориса Корпусенка
Використання матеріалів сайту лише з активним посиланням на vechirniy.kyiv.ua
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
