145
Витоки гумору: від античності до сучасності
Гумор – це явище, що супроводжує людство з моменту появи мови, але лише в античному світі він набув витончених мистецьких рис. Давньогрецький театр став першим інструментом, який перетворив комедію на самостійну форму мистецтва. Згодом у середньовіччі його осередком стали блазні, які могли дозволити собі кепкувати з королів та аристократії. В епоху Відродження сміх вийшов за межі палаців і став невід’ємною частиною карнавальної культури. У XVIIІ-XIX століттях гумор використовували для висміювання соціальних і політичних інститутів, що проявилося в байках, памфлетах та сатиричних романах.
Гумор виконує кілька важливих функцій у суспільстві. Передусім, він є інструментом соціалізації, допомагає налагоджувати комунікацію та входити до певної групи. Людина, яка вміє жартувати, частіше сприймається як харизматична. Крім цього, гумор – це одна з форм сублімації, що дозволяє витісненій психічній енергії знаходити вихід у соціально прийнятному вигляді. Сміх є способом зняття напруги, яка виникає через внутрішні конфлікти між бажанням і нормами суспільства, тож гумор дозволяє ці бажання відрефлексувати, не зазнавши покарання. Також гумор виконує роль психологічного захисту, знижуючи рівень тривожності, стресу та допомагає адаптуватися до кризових ситуацій.
Окрема форма гумору, що виникла як захисний механізм, є чорний гумор. Його витоки можна простежити ще в середньовіччі, коли в карнавальній культурі висміювали смерть та її невідворотність. У ХХ столітті чорний гумор почав активно розвиватися після двох світових воєн, коли суспільство потребувало нових способів осмислення катастроф. Він дозволив переживати травматичні події, зменшуючи їхній психологічний вплив. Саме тому в країнах, що переживають глибокі кризи, чорний гумор стає дуже популярним.
Формування стендап-культури
Витоки стендапу сягають не телевізійних шоу чи клубних виступів ХХ століття, а гумористичних лекцій та публічних промов ХІХ століття, коли монологічний гумор набув окремої форми. Якщо сьогодні стендап-коміки гастролюють країнами з програмами, що можуть змінюватися залежно від аудиторії, то першою відомою фігурою такого формату можна вважати Марка Твена.
Американський класик не лише писав іронічну прозу, а й подорожував США, читаючи гумористичні лекції. Його виступи були насичені гострими соціальними коментарями, дотепами про суспільство, політику та людські вади. Він експериментував з інтонаціями, грав із паузами, змінював темп розповіді залежно від реакції слухачів. Саме ця інтерактивність і нагадувала сучасний стендап, тому виступи Твена можна вважати прототипом стендапу.
Втім після Другої світової війни змінилися як теми жартів, так і стиль їхньої подачі. У післявоєнний період гумор став більш персоналізованим, акцентуючи увагу не лише на суспільних інститутах, а й на окремій людині, її вразливості та сприйнятті світу. Традиційна театралізована комедія поступилася місцем більш прямій, розмовній манері, де головну роль відігравала особистість коміка.
У США та Великій Британії набирали популярності перші клубні виступи, що відрізнялися від звичних театральних постановок. Саме тоді на сцену вийшли перші новаторські коміки, серед яких Ленні Брюс – один із перших, хто відкрито торкався теми політики, релігії, сексуальності та соціальної нерівності. Його виступи не лише руйнували табу, а й ставали частиною суспільного дискурсу.
Також напрям постмодернізму значно вплинув на гумористичні традиції, перетворивши іронію та абсурд на ключові інструменти комедії. Якщо раніше гумор використовувався для висміювання соціальних норм, то тепер він став засобом руйнування самих понять істини та реальності. У комедії з’явилася гра із сенсами, у виступах стало менше моралізаторства і більше іронії.
У 1960-1980-х роках стендап остаточно сформувався як професійна сцена, а його індустрія почала стрімко зростати. У США з’явилися спеціальні комедійні клуби, які стали платформою для тестування нових жартів. Коміки у своїх виступах почали дотримуватися чіткої структури, що складалася зі вступу, розгону, кульмінації та фінального панчлайну. Телебачення також підхопило цей формат, створивши вечірні шоу, що стали мостом між клубною сценою та масовою аудиторією. Яскравим прикладом є «The Tonight Show» з Джонні Карсоном, яке стало стартовим майданчиком для багатьох коміків.
Витоки українського стендапу
Перші прояви українського сценічного гумору можна простежити ще у вертепному театрі (ляльковий театр), що виник у XVII столітті. Вертепні вистави зазвичай проводили в двоповерховій дерев’яній скриньці, що складалася з двох частин – верхньої та нижньої сцени, де вища сцена відтворювала релігійні сюжети, тоді як нижня ставала майданчиком для сатири, у котрій висміювали представників влади, чиновників та багатіїв. Уже тоді використовували гротеск та гіперболу, створювали перші карикатурні образи.
У ХІХ столітті бурлеск і травестія набули популярності в літературі. Іван Котляревський використав сатиричну інтерпретацію античного епосу в своїй «Енеїді», зробивши його доступним для простих людей. Надалі гумор почав набувати політичного забарвлення. «Радянщина» значно вплинула на формування української гумористичної культури ХХ століття. У цей час гумор підпорядковувався ідеологічним вимогам і мусив уникати гострих тем. Водночас саме в СРСР виник КВК – формат, який став платформою для сотень майбутніх гумористів. У 90-х і 2000-х роках КВК залишався основним «інкубатором» для гумористів пострадянського простору, включно з Україною.
Перші незалежні гумористичні проєкти в Україні виникли на початку 2000-х років, коли сцена почала відходити від «класичних сценаріїв». Однак цей період характеризувався впливом російського гумору, особливо шоу «Камеді Клаб», яке стало своєрідним стандартом для молодих коміків. Українські гумористи намагалися адаптувати стендап-підхід під місцеві реалії, однак більшість жартів були загальними.
Справжній прорив стався у 2010-х роках із появою незалежних стендап-майданчиків. У 2012 році відбувся перший стендап-вечір в Україні, організований Андрієм Шабановим, що вважається початком української стендап-сцени. А вже 2015 року Святослав Загайкевич заснував проєкт «Підпільний стендап», що об’єднав коміків, які виступали на нетрадиційних локаціях, таких як квартири, гаражі та підвали. Це надало можливість гумористам експериментувати з форматом та тематикою виступів, що сприяло розвитку жанру в Україні. Саме тут стендап почав набувати більш відвертої форми, дозволяючи комікам говорити про політику, особисті переживання, соціальні проблеми.
Завдяки соціальним мережам український стендап став популярним серед широкої аудиторії – почався поступовий відхід від російського.
Актуальний український стендап
Війна змінила українське суспільство на всіх рівнях – від політичного й економічного життя до культури та побутових звичок. Гумор як один із найгнучкіших інструментів суспільної рефлексії також зазнав трансформацій. Пріоритети змінилися, і відтепер на сцені – війна, волонтерство, героїзм, ненависть до ворога і виживання. Багато українських коміків доєдналися до волонтерського руху. Чорний гумор, який завжди був інструментом подолання травматичних подій, став частиною щоденного дискурсу. В перші місяці війни можна було спостерігати, як суспільство буквально рятується сміхом – карикатури, комікси, стендап-концерти в бомбосховищах стали невід’ємною частиною боротьби за психологічну стійкість.
Паралельно з розвитком стендапу український гумор отримав ще одну форму вираження – меми як зброя інформаційного фронту. До прикладу, турецький безпілотник «Байрактар», який ефективно знищував російську техніку, перетворився на національний мем, під який навіть створювали пісні, а «чмоня» – образ недолугого російського солдата – став уособленням ворога, якого не варто боятися.
Подібні меми виконували одразу кілька функцій. Вони деморалізували ворога, формували колективну ідентичність та допомагали українцям підтримувати бойовий дух. Проте за цим механізмом стоїть глибший психологічний процес, який можна пояснити через феномен колективного нарцисизму – явища, коли група людей починає сприймати себе як більш унікальну.
На початку повномасштабного вторгнення цей механізм працював як захисний рефлекс, що допомагав суспільству витримати психологічний шок. Лозунги про непереможність, віра у швидку перемогу, героїзація всього українського – це не просто патріотизм, а спроба створити колективну броню, яка захищає від паніки, страху та безпорадності. У цей момент гумор підсилював відчуття єдності та оптимізму.
Проте згодом, коли війна затягнулася, а реальність стала жорсткішою, колективний нарцисизм почав втрачати свою ефективність. На зміну ейфорії прийшло розчарування, що неминуче супроводжує будь-яку глибоку кризу. Люди зрозуміли, що боротьба триватиме довше, ніж очікувалося, а ціна за перемогу вища, ніж уявляли. Тож, якщо раніше нарцисизм працював на героїзацію, то віднині став інструментом рефлексії над власними ілюзіями. Відбулося переосмислення національного самосприйняття – ми більше не просто «найкращі», ми «стомлені, злі, але вперті».
Замість бадьорих лозунгів про «міць» усе частіше з’являються жарти про втому, апатію, кризу ідентичності. Це не ознака слабкості – це здоровий процес адаптації, коли суспільство починає сприймати себе не через гіперболізовані образи, а через реальність із усіма її складнощами – відбулося колективне усвідомлення.
Що тепер турбує українських коміків
Політика і війна залишаються центральними темами, оскільки вони визначають соціальну реальність. Багато коміків, таких як Антон Тимошенко чи Фелікс Редька, працюють на межі політичної сатири, розбираючи офіційні заяви, новини і навіть дипломатичні парадокси. Проте гумор про війну – це завжди баланс на тонкій межі між розрядкою і травмою, що вимагає професійності від коміків.
Один із найбільш важливих трендів останніх років – це свідомий перехід коміків на українську мову. Це не лише політичне рішення, а й культурний зсув. Дедалі більше гумористів відходять від стандартної «нейтральної» мови, використовуючи суржик, сленг та діалектні форми, що додає їхнім виступам особливого забарвлення.
Соціальні стереотипи теж зазнали трансформації. Якщо раніше гендерні та сімейні ролі висміювалися поверхнево, то нині стендап-коміки заглиблюються в структурні проблеми суспільства. Алла Волкова говорить про досвід жінок в Україні, Лєра Мандзюк досліджує питання соціального тиску, а Василь Байдак і Марк Куцевалов розбивають стереотипи через абсурд.
Імпровізація і щирість стали ще одним важливим трендом. Глядачі більше не хочуть просто слухати підготовлені жарти – вони хочуть бути частиною живого діалогу. Це пояснює, чому багато коміків, як-от Марк Куцевалов, роблять акцент на імпровізації, спонтанності.
Сучасний український стендап постійно шукає баланс. З одного боку, коміки прагнуть говорити на важливі теми, що є частиною національної реальності. З іншого – вони змушені уникати надмірної грубості та табуйованих тем, адже війна та соціальні потрясіння зробили аудиторію більш чутливою. Але саме в цьому балансуванні й полягає ключова особливість українського гумору. Він не є просто адаптацією західних чи пострадянських форматів – він формується всередині суспільства, проходячи через усі його травми, конфлікти та пошуки ідентичності.
Чи може український стендап вийти за межі локального контексту
На відміну від західного стендапу, що тяжіє до індивідуалізму, глибоко персоналізованих історій та соціального аналізу, український гумор є значно колективнішим за своєю природою. Тому формування українського гумору відбувається не в абстрактному просторі роздумів про суспільство, а безпосередньо всередині нього – через діалог із аудиторією, політичну напругу, постійне балансування між травмою та самоіронією.
Та попри це, український стендап стикається з багатьма труднощами в міжнародній інтеграції. До прикладу, локальність контексту: багато жартів мають тісний зв’язок із історичними, політичними або мовними особливостями, які просто не перекладаються. Деякі гумористи вже зараз намагаються виступати англійською, проте поки це радше експеримент, аніж загальний тренд.
Водночас відмінність між українськими та західними коміками простежується в самій структурі та подачі. Там, де британські чи американські коміки вибудовують тонку гру з паузами та підкреслено байдужою подачею, українські залишаються емоційно залученими, відкритими, іноді навіть різкими. Також у сучасному українському стендапі прийом «мертвої пантоміми» дедалі більше набирає популярності, стаючи одним із основних стилістичних прийомів. Це може бути як свідома техніка, що додає глибини комедії, так і наслідок несформованої стендап-культури, де занижена емоційність часто замінює якісний гумористичний матеріал.
Однак український стендап не є приреченим на ізоляцію. Гумор завжди є дзеркалом соціальних процесів, і якщо українська культура продовжуватиме зростати в міжнародному контексті, то її комедія також матиме шанс стати впізнаваною. Вже зараз можна помітити формування української стендап-школи, що базується на поєднанні чорного гумору з ліризмом, використанні фольклорних мотивів та політичній ангажованості. Це нова суто українська комедійна традиція, що базується на деконструкції колективного досвіду.
Український стендап нині перебуває на роздоріжжі. З одного боку, він ще формує власну ідентичність, з іншого – прагне інтегруватися в глобальний комедійний простір. Це складний процес, що супроводжується мовним бар’єром, пошуком стилю та переосмисленням культурних кодів. Стендап завжди змінюватиметься разом із соціальними процесами. Тому в найближчі роки можна очікувати посилення політичного виміру гумору, розвитку вузьких жанрів – інтелектуального гумору, абсурдної комедії, документального стендапу, що базується на реальних історіях. Водночас суспільство шукатиме новий баланс між провокативністю та відповідальністю. Гумор, що нині є засобом психологічного захисту, обов’язково поступово адаптуватиметься до повоєнних реалій.
Дарія ФРОЛОВА
