Родина Нагорних мешкала в Києві, біля кінної школи ДСТСААФ. Це сусідство і вплинуло на все майбутнє життя Володимира, міцно прищепивши йому любов до коней та кінного спорту. З 7 років він почав свій спортивний шлях у якості спортсмена-кіннотника.
Під час німецької окупації, за свідченням Володимира та його рідних, малому вдалося «роздобути» чимало гранат, вибухівки, три пістолети. Свій арсенал Володя ховав у льосі, доки його не знайшов батько. Здобич була втоплена у Дніпрі, а «нагороду» малий одержав болісну і запам’ятав надовго.
Строкову службу розпочав на Дніпропетровщині в селі Вільне в 1958 році, але за наказом командувача Київським військовим округом двічі Героя Радянського Союзу маршала СРСР Василя Івановича Чуйкова був відряджений до Києва. Одягнений Володимир був у довгу шинель, офіцерські чоботи зі шпорами, а на погонах знаки розпізнавання кавалерії схрещені шаблі. У кінці 1950-х років така форма викликала подив. Володимир став особистим коноводом маршала В. Чуйкова, готував коней під військові паради.
Щоранку, за будь-якої погоди, коней подавали маршалу із армійської стайні до розташованого на Печерських пагорбах, Республіканського іподрому. ДСТСААФ, «Колгоспник», «Динамо», «Колос», Сільгоспакадемія, «Авангард», ЦСКА – спортивний і трудовий шлях спортсмена, тренера-викладача, заслуженого тренера України.
Майстер спорту СРСР, член збірної команди УРСР та СРСР, офіцер МВС, учасник усіх найважливіших змагань, зокрема чемпіонату Європи із триборства та стипль-чезу, у парі зі своїм другом, славетним, відважним спортсменом-триборцем та стиль-чезником рудим жеребцем Берегом. Мріяв Володимир проскакати найскладніші в світі Великі Ліверпульський та Пардубицький стипль-чези, проте мрія так і залишилася нездійсненою. Спортсмен був невиїзним лише тому, що під час війни його родину спіткало велике горе – старшого 14-річного брата примусово забрали до Німеччини, а звільнений з рабства відбував «покарання» на шахтах Донбасу, звідки додому повернувся скаліченим.
Були тоді такі часи. Коней було багато, величезним табуном проскакали вони крізь все життя вершника. Довіряючи вершнику, коні долали складні, небезпечні перешкоди, а вершник довіряв їм, як самому собі. Проте найдорожчими стали Берег, Бурхан, Секрет, Гопак.
Кіноактор, дублер і каскадер художніх, науково-популярних та телевізійних фільмів. Серед багатьох стрічок, у яких брав участь Володимир Нагорний: «Бумбараш», «Вечір на Івана Купала», «Ад'ютант його превосходительства», «Весілля в Малинівці», «Гадюка», «Вогняні коні», «Право на любов», «Дума про Ковпака», «Свято печеної картоплі», «Там, де закінчується асфальт» тощо.
Довелося виконувати не тільки чоловічі ролі, а й жіночі. В фільмі «Весілля в Малинівці» дублював Яринку – наречену отамана Гриціяна Тавричеського, що тікає на коні з весілля. Весільна сукня з фатою припала впору, а з білими черевичками 37 розміру було складніше, тож Володимир вирішив зніматися босоніж.
У 1969 році Володимир закінчив історичний факультет університету імені Т. Г. Шевченко, працював головним хоронителем давніх актів Державного історичного архіву. Історичні епізоди розповідав, ніби був їхнім безпосереднім учасником. У житті був завжди «на коні». В архіві йому не вистачало повітря, вітру в гриві, простору і друзів-коней. Людина була дуже цікава, освічена, гарний товариш, хоробрий, відважний, красивий душею і тілом. Дуже полюбляв пісні і, звичайно, «Отаман».
Поруч із Володимиром завжди були діти і тварини. Коні впізнавали його кроки, голос. Як не підійти, не привітатися, не дати хлібця чи цукру рознесуть стайню!
Сина кохав більш за все на світі, вісім місяців тішився ним. Страшний згубний день настав 29 липня 1979 року. Виконуючи безглуздий наказ командування і особистий наказ командувача сухопутними військами Київського військового округу генерал-лейтенанта Івана Сидоровича Якимовича, Володимир Нагорний загинув. Кримінальну справу, порушену військовою прокуратурою, закрили всупереч законодавству, а тому за загибель Нагорного ніхто відповідальності не поніс.
Прощання з Володимиром Нагорним проходило в старовинному Олексіївському кінному манежі. За давньою традицією, кіннотника в останній путь проводжає його бойовий друг кінь. Кінь, на ім’я Сенегал, проводжав Нагорного від манежу до бульвару Лесі Українки, а біля Міського цвинтаря на приїзд жалобної процесії чекав інший кінь, на ім’я Гопак. Коні були під чорними попонами, з заплетеними гривами, з чорними стрічками в наголів’ях, ноги в чорних бинтах. Бійці пронесли труну на руках через весь цвинтар, поруч, понуривши голову, йшов красень-кінь. Кінь тяжко зітхав, з його очей котилися сльози. Тварини розуміють і відчувають втрату друга відвертіше за деяких людей. Коли гримів останній салют, кінь не здригнувся.
Саме Гопак позував метру для скульптурної композиції в його майстерні. Меморіальний монумент роботи заслуженого діяча мистецтв України, народного художника України, академіка Юлія Синькевича внесений до Державного реєстру «Культурні цінності України» експонувався на Олімпійській виставці 80-го року, був визнаний найкращою роботою і в тому ж році встановлений на гранітний постамент.
Ольга Сінькевич,
заслужений тренер України,
дружина
«Вечірній Київ» завжди поруч – в Telegram і Facebook!
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
