Олена ПЕТРИШИН
«Вечірній Київ» у рамках спецпроєкту «Переможці» розповідає про 7-річну киянку Владу Голоднікову, яка перемогла рак і сьогодні своєю історією мотивує інших.
Влада завжди була незвичайною дитиною – з перших днів у пологовому вона зачаровувала своєю усмішкою усіх навколо і дарувала радість. Батьки кажуть, що до хвороби навіть важко було уявити, що може засмутити доньку. Втім, життя підготувало для дівчинки непросте випробування, яке раптово змусило її подорослішати і заглянути в очі страху.
Коли їй було всього 5, в неї раптово почало боліти вушко, піднялась температура. Її скерували на аналізи. Результати у буквальному сенсі шокували сім’ю.
«Цей день ми не забудемо ніколи. Подзвонили і сказали, що в доньки рак. Якщо точніше – гострий мієлоїдний лейкоз. У неї була пухлина і три метастази, один з яких обвив спинний мозок. Ці слова прозвучали як грім. Здавалось, що небо впало на голову. Напевно, зрозуміти нас зможе лише той, хто зіштовхувався з такими діагнозами», — пригадує батько Влади, Костянтин Голодніков.
Через силу батьки спробували себе опанувати і почати боротьбу. Думати про те, що Влада може не справитись – було нестерпно. Зі страшним горем сім’я вже зіштовхувалась раніше…
«У нас з дружиною перша дитина померла — син Василь. Одинадцять років минуло. Ніщо на світі не опише біль батьків, які втрачають дітей. Тому, коли дізнались про хворобу Влади, пообіцяли собі зробити все можливе, щоб врятувати її, — розповідає батько. – Якщо потрібно – продавали би квартири, машини. Все! Тільки, щоб не втратити її».
Ніколи не забуду її слова: «Тату, забери мене звідси!»
Владу терміново госпіталізували в ОХМАТДИТ. Попри те, що друзі наполягали лікувати дівчинку за кордоном, батьки вирішили довіритись київським медикам. Невдовзі дівчинка розпочала складний курс хіміотерапії.
«Ніколи не забуду її слова: «Тату, забери мене звідси!» Їй було важко, ми мусили їй пояснювати, чому вона в лікарні і для чого всі процедури. Заспокоювали її та обіцяли, що невдовзі поїдемо додому. Перша «хімія» ввела доньку в ремісію. Але «несправність в хромосомах» була настільки серйозною, що потрібна була термінова трансплантація кісткового мозку», — згадує батько.
На щастя, їхній старший син Георгій, якому тоді було всього 7, за результатами досліджень, виявився стовідсотковим донором для сестри. Коли Влада була в лікарні, хлопчик дуже скучав за нею: постійно передавав їй малюнки, плакав та чекав можливості, аби побачити її. І байдуже, що лише через вікно. Тому без вагань – навіть не розпитуючи деталі – погодився допомогти сестрі.
«Ми сказали Жорі, що тобі випав унікальний шанс врятувати нашу Владу. І він цим дуже гордився! Та що там казати – досі гордиться», — розповідає батько.
Навіть зараз, згадуючи про ті події, вже 9-річний Жора не завжди може говорити, і закриває обличчя рукою… Здається, важка хвороба сестри, яку хлопчик називає своєю найближчою людиною, залишається для нього болісною навіть у спогадах.
«Ми приходили з татом під лікарню, де лежала Влада. Дзвонили до мами, і вона вмикала динамік. Так я міг хоча б побачити сестричку і поговорити з нею, — пригадує Жора. – Їй було дуже важко. Не міг на неї дивитись. Коли тато сказав, що їй треба моя «кров», навіть не задумався. Я був готовий віддати їй все — тільки, щоб вона не мучилась».
Поки Влада була в лікарні з мамою, Жора жив з батьком. Обоє зізнаються, що дуже сумували за «своїми дівчатами».
«Приходив додому, і пустота була. Квартира здавалась якоюсь дуже великою. Ми з Жорою самі собі готували, разом робили домашні завдання. Але тиша ніби давила на нас. Мріяли, щоб дружина з донькою якнайшвидше вернулись додому і наші дівчата були з нами», — пригадує Костянтин.
«Перший тиждень після трансплантації – це було пекло»
Перед трансплантацією на Владу чекала ще одна мегадоза хіміотерапії. Від кількості препаратів, які щодня і безперестанку вводили дитині, дивувались навіть медсестри з досвідом. Важливо, що в цей час БФ «Таблеточки», які підтримують онкохворих діток, допоміг батькам отримати ліки, які на той час не були сертифіковані в Україні.
«У доньки були опіки шкіри, стравоходу… Вона щодня блювала кров’ю і терпіла страшенний біль. Не могла ходити. Прийняли рішення капати їй морфін, — розповідає батько. – Перший тиждень після трансплантації – це було пекло! Не можливо було на неї дивитись без сліз. Але з кожним днем їй ставало все легше. Ще через два тижні вона почала потрохи їсти – до цього була лише на штучному харчуванні. Пізніше почали виходити на вулицю».
Невдовзі Владу нарешті виписали додому, де їх з мамою чекали тато, братик та двоє улюблених собак – Дейзі і Тайсон. Потрохи вона почала повертатись до нормального життя – хоч і доводилось періодично навідуватись у лікарню. На щастя, до сьогодні аналізи Влади в межах норми, і нині, зі слів медиків, немає причин хвилюватись. Цього року вона стала першокласницею. Щоправда, поки що займається із вчителями вдома.
«Ми видихнули, коли в неї почало відростати волосся. Раніше Влада була блондинкою, мала довгі коси. З початком хіміотерапії, дружина пояснювала їй, що треба підстригтись. Але було важко дивитись на лису доньку. Слава Богу, що зараз в неї вже своє гарне волосся і вона здорова», — каже Костянтин.
«Якщо є шанс, треба боротись до останнього»
Впродовж всього інтерв’ю Влада весь час соромилась, і лише моментами — не на камеру — розповідала про те, як любить гори, своїх домашніх улюбленців та, як їй вдається перемагати брата у конкурсі на кращий малюнок. Коли тато пригадував про її лікування чи важке відновлення – переставала усміхатись, і лише кивала головою. Мимоволі ловиш себе на думці, що ця дитина, здається, знає і розуміє більше, ніж навіть розповідають дорослі.
Зараз у Влади є мрія – оскільки батько займається виробництвом меблів, вона хоче самостійно виготовити собі маленький пуфик. Але зауважує, що пуф має бути такого розміру, аби там вмістилась лише вона і її собачка Дейзі.
«Маленький пуф хочу. На ньому буду сидіти я, ну і ще наша Дейзі. Тато обіцяв, що допоможе. Може, рожевий або фіолетовий – ще не вирішила», — каже Влада.
У цей момент Костянтин, який сидів поруч біля доньки, усміхаючись, дивився на доньку. Яке щастя, що сьогодні вони вдвох можуть будувати плани і без страху думати про «завтра».
«Знаю, що в цей момент — поки ми з вами тут говоримо — хтось дізнається про хворобу дитини. Якби важко не було, але не панікуйте. Паніка у цьому випадку ваш найбільший ворог. Зберіться думками, і дотримуйтесь рекомендацій лікаря. Запевніть себе, що це тимчасово і ви все пройдете. Підтримуйте один одного, і в жодному випадку не розлучайтесь — бо і такі випадки бувають. Це ваша дитина – тому робіть все можливе і не можливе. І якщо є шанс, пообіцяйте собі боротись до останнього», — наголошує Костянтин.
P.S. Раніше у спецпроєкті «Переможці» публікували історії про 3-річного Давида Щєвєлєва, який народився із лейкозом і в 9 місяців пережив трансплантацію. А також про 10-річну Камілу Алексенко, яка мужньо вистояла у боротьбі із лімфомою Ходжкіна.
Олена Петришин
Використання матеріалів сайту лише з активним посиланням на vechirniy.kyiv.ua
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
