853
Духовна місія: призначення, фатум чи просто доля?
Ці поняття супроводжують людство з найдавніших часів. У дофілософську епоху люди здійснювали мисленнєвий процес міфологічно. Міф був універсальним поясненням усього – від зміни дня і ночі, до таємниць народження і смерті. В стародавніх греків доля відображалася в міфі про Мойр – трьох жінок, які сплітали нитки людських доль. Греки зверталися до оракулів і провісників, отримуючи бажану, наперед визначену відповідь. Буддизм, своєю чергою, говорив про дхарму, шлях, який кожна людина має усвідомити і пройти. Загалом уся історія роздумів про духовність – це пошук відповідей на питання про роль людини в цьому величезному світі.
Відтоді інтерес до пізнання власної долі та місії не втратився, він видозмінився, і незважаючи на доступ до раціонального знання, багато людей продовжують перейматися запитаннями про призначення і сенс життя. Способи пошуку відповідей на ці запитання через тисячоліття існування людства вельми розширилися: хтось знаходить їх у науці, хтось звертається до філософії, а хтось – у релігії.
Сергій Борисов є втіленням такого шляху. 1999 року він почув «голос з небес», який спрямував його залишити звичне життя і вирушити на пошуки істинної сутності. Прийнявши це як знак долі, Сергій на початку 2000-х років прийшов до Голосіївського лісу, де розпочав будувати свою пустинь – місце духовної сили та усамітнення. Власне, пустинь не є постійним місцем мешкання Сергія, це – лише місцем перебування в духовних рамках.
Його шлях був далекий від стандартних життєвих сценаріїв. Свою відмінність від інших він відчув ще дитиною. Хоч у дитинстві він був товариським і відкритим, але його внутрішній світогляд значно відрізнявся від поглядів однолітків. Лише пізніше він почав усвідомлювати свої здібності та прагнення до чогось більшого, що привело його до переосмислення життя. Усвідомлення своєї унікальності стало поштовхом до пошуку місії та духовного розвитку.
Пустинь, яку він створював 24 роки, стала втіленням його праці та віри. Сергій часто каже, що вклав у неї не просто роки, а частину своєї душі. За його словами, ці роки стали еквівалентом набагато більшого часу, ніби кожен рік життя в цьому місці дорівнює п’яти. Таким чином він оцінює свої зусилля в 120 років відданої роботи над собою і своїм духовним простором. Його історія – нагадування про те, як важливо слідувати своїм переконанням і шукати сенс у кожному кроці.
Сьогодні Сергій все ще займається духовним розвитком, доглядає за песиками, опікується своїм творінням і з задоволенням спілкується з тими, хто відвідує його скит – чи то випадкові мандрівники, чи то навмисні гості.
Про дитинство та усвідомлення
Я народився 21 серпня 1961 року в місті Рогатин, звідки родом Роксолана – це Івано-Франківська область. У моїй родині багато хто був досить публічними особистостями – син моєї прабабусі колись був мером Рогатина, інший родич був цукрозаводчиком. Тому завжди розумів, що з цього оточення я випадаю, я – інший.
«Життя до»
Але пожити звичайним життям також встиг. Я відучився за невеликим мистецьким напрямом – здобув фотографічну освіту. Взагалі, у мене були прекрасні вчителі, які навчали створювати не просто картинку, а вміти закарбовувати душі через об’єктив. Я також перейняв у них частку цієї майстерності, однак вирішив, що мій шлях усе таки не в цьому. Багато хто мені говорив про те, що я закопав талант, але мій пріоритет був у іншому.
У мене також була сім’я і дитина є, якій зараз уже 37 років. Тож цю життєву школу я пройшов і випробував. Щоправда, звісно, багато хто може сказати, що я мав зберігати якийсь целібат або інші правила, приписані для стандартного духовного способу життя. Та насправді, людина знов-таки не може бути досконалою, що і робить її людиною. Гріх тому й даний людині, аби ми не навіювали собі думку про те, що ми абсолют і ідеал.
«Життя після»
У 30 років я прийняв перше хрещення, потім до 40 років, так би мовити, дозрівав. Місце мого духовного народження – в Івано-Франківській області, звідки, власне, й почалось збирання моєї ідентичності по крихтах. У 1999 році з’явилася ідея створення власного скиту. До мене звернувся голос і сказав кинути все те, чим я займався до цього та зайнятися пошуком своєї душі, чогось божественного. Тоді я й вирішив створити свій скит саме в Бродах, однак порада одного священника все змінила. Я вирушив до Києва, щоб збудувати там свій притулок для спілкування з богом. Відтоді на це таємниче знання націлена і спрямована моя свідомість.
Минуло 7, може 10 років, і я заповнив цим вмістом своє бажання пошуку.
Тут Сергій згадує про твір Пауло Коельо «Алхімік», де за сюжетом герой також перебував у пошуках, прагненні осягнути істину і віднайти свій «потаємний шлях». Ясновидиця підказує йому, що все, що він шукає, перебуває недалеко від нього, але спершу герой має пройти довгий і складний шлях, щоб усвідомити цю істину. Для Сергія ця історія стала метафорою його власного життя. Подібно до героя Коельо, він пішов до лісу в пошуках сенсу, бажаючи відшукати відповіді на запитання, що тривожили його душу.
Суть самотності
Моє відлюдництво було усвідомленою відмовою від громадськості, і я не шукав собі якихось спільників чи побратимів, оскільки це був мій особистий духовний шлях. Мене абсолютно не приваблює ідея ідолопоклонства. У моєму розумінні, всі люди рівні. Тому по суті я живу приблизно, як за цитатою українського філософа Григорія Сковороди: «світ ловив мене, та не спіймав». Зрештою, самотнім можна себе почувати навіть, перебуваючи в натовпі. Утім, якщо самотність має сакральний сенс, то ти не можеш бути самотнім, адже тебе супроводжує божественне. Власне, знаходячи щастя, людина перестає бути самотньою. Вона наповнена енергією рушійною. Однак, якщо праця людини відтворюється бажанням сподобатися, то така людина самотня. Я вважаю, що необхідно дотримуватися балансу – тільки так можна знайти себе.
Насправді соціальних зв’язків я не позбавлений. Я організовую зустрічі, де ділюся з людьми, яким це потрібно, своїми ідеями, поглядами. До мене також приходять діти, і я намагаюся їм дати пізнання, які їм знадобляться. Зараз зустрічі відбуваються набагато рідше, ніж це було раніше. Однак я точно не позбавлений зв’язків: як слухачі, так і оповідачі часто з’являються в моєму житті.
Побудова печери
Загалом для пошуку чогось духовного людині необхідний спокій від тих речей, які здатні збивати її орієнтири – телебачення, радіо, інтернет. Тому для втілення свого пошуку я обрав ліс. Печери почав рити, оскільки хотів бути наодинці з Богом, а основу цієї ідеї я запозичив від Києво-Печерської лаври. Сама споруда печер забирала багато ресурсів. До того ж часто відбувалися обвали. Одного разу навіть руйнація прийшла на момент мого перебування всередині печери, але добре, що в одну мить до мене прийшло послання згори – це змусило мене піти звідти, і я вцілів. На жаль, зараз печери не збереглися. Та й після цих випадків я не став більше їх копати. По-перше, під землею сиро, що шкідливо для здоров’я, по-друге можуть відбуватися обвали або інші неприємності. Тому вирішив влаштуватися нагорі – створити місце духовної сили. У мій притулок може прийти будь-хто. Місцевість відкрита, доступна, а я радий усім.
Поява зграї собак
Собаки тут з’явилися одного разу, вже не можу згадати точну дату їхньої появи. Спочатку в пустині водилася лише одна собачка і одна кішечка – обидві мали золотисте забарвлення шерсті. Минув час – і тваринок не стало. Однак саме собачка залишила після себе потомство, за яким я вирішив наглядати. Тож невдовзі біля наметів з’явилися будки, а я почав їх годувати. Так із часом з’явилася ціла зграя. Не всіх вдалося прив’язати, а, втім, не бачу в цьому необхідності, оскільки у зграї є свій ватажок, якого вони слухаються. Власне, собаки абсолютно безпечні, якщо звісно, не провокувати їх.
Період ілюзій та смирення
Звісно, певний період мене наздогнала, так би мовити, «спокуса», коли я думав, що я більш духовний, ніж інші, більш усвідомлений і загалом кращий. Проте все ж, щойно продовжив працювати, такі думки мене вчасно покинули. Я зрозумів, що ця незвичайна споруда – лише один із результатів мого особистого процесу і мого становлення, але повноцінно я ще не був близький до своєї мети, а тому зупинитися собі не дозволив. До того ж порівнювати себе подумки з будь-ким не потрібно, це навпаки заважає. У кожного з нас своє життя, доводити свої суперздібності комусь – марна трата часу. Має бути просте розуміння своєї перспективи та власних цілей, аби жити в гармонії з собою – про що нам і каже Іоанн Хреститель, що наше місце не може бути зайняте ніким, оскільки існують певні індивідуальні передумови, визначені для кожного з нас.
Що є духовність?
Після виходу книги Реймонда Моуді «Життя після життя» питання про людську душу поза фізичним тілом почало цікавити громадськість. Тому вважаю, що на землі ми проходимо лише підготовку, університет до того, як вступити у вічне життя. Розвиток має відбуватися завжди. Та в цілому духовність – частинка, без якої годі й уявити будь-які чудеса. Це здатність надати будь-чому нового втілення. Якщо ж не буде якоїсь духовності в людях, то люди перевтіляться на простих біороботів.
Про «політеїзм»
Я часто стикаюся з нерозумінням, оскільки якщо пустинь – духовне місце, то має бути певна приналежність до якоїсь релігійної структури. Але не завжди, це так. Вважаю, що велика помилка чернецтва в копіюванні. Не потрібно намагатися дотримуватися ідеалу, можна прагнути, але виразно точно розділяти свій і чужий шлях. За Радянського Союзу в людини вибір чого-небудь мав сувору межу. Тому зараз мені не хочеться обмежуватися лише одним коханням, мені хочеться любити, пізнавати і розуміти. Це мій спосіб іти життям, і я ціную можливість жити так, як мені ближче. Ми часто не помічаємо, яке багатство криється в тому, що в нас уже є. Я ж вірю у все небесне, в усі прояви божественного. Це – мій шлях до розуміння й любові.
Про створення власної мови
Я створив свій алфавіт, проте він ще не до кінця досконалий. У процесі написання до мене приходили різні образи, тому виходили такі от «напівкровки». Але мій алфавіт не схожий на есперанто, тобто, це не спрямовано на полегшення. Навпаки, часом у моєму алфавіті прослизають ускладнення. Тому ця мова не є масовою, скоріше я б сказав, що це мова краси. Однак найбільше задоволення приносить таки використання вигаданої мови. Поки що моя мова використовується лише мною.
Історія Сергія Борисова, безумовно, надзвичайна. Вона показує багато зворотних сторін застиглих стандартів. Сила волі – справді корисний і важливий інструмент, який однак також вимагає достатнього розуміння, передусім, власних бажань. Кожен із нас і справді дивовижний та унікальний по-своєму. Кожен із нас, безумовно, має як внутрішню гармонію, так і внутрішній хаос. Однак призначення, вельми величне та неоднозначне слово, що популяризувалося ще в стародавні часи. Людині властиво змінюватися. Життя – це не історія про одну роль, це – епопея, де існує можливість бути тим, ким забажається.
Дарія ФРОЛОВА
