Утім, далеко не всі поспішають отримати офіційну довідку. Тож точну кількість переселенців з півострова, які приїхали до столиці, не наважується назвати ніхто.
Багато з них зазнали політичних переслідувань і вимушені були залишити в Криму не тільки бізнес, кар’єру, нерухомість, але й близьких родичів і почати нове життя на новому місці «з нуля». Найбільше від свавілля окупаційної влади страждають кримські татари. Сьогодні вони, як і колись, знову піддаються репресіям.
Як живуть кримські татари у Києві? Що везуть мешканці Криму з материкової України? Як змінюється склад населення на півострові? Що сьогодні відбувається з пам’ятками історії та культури на півострові? Про це та багато іншого «Вечірній Київ» розпитав колишню депутатку Бахчисарайської міської та районної ради, ексдиректорку Бахчисарайського історико-культурного заповідника, а нині членкиню експертної ради при Постійному Представництві Президента України в АР Крим та Севастополі Ельміру Аблялімову.
ЇЇ чоловік, народний депутат, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтем Чийгоз майже три роки провів у сімферопольському СІЗО за сфабрикованою справою. З 2017 року подружжя живе у Києві.
«Мама посивіла за одну ніч»
— Ельміра Наріманівна, розкажіть, будь ласка, про свою родину? Де ви народилися?
— Моє покоління майже все народилося у депортації. Нашу родину у 1944 році спочатку вислали до Уралу в Кемеровську область. Саме там у селі Шайтан народилася моя мама. Згодом бабусі з дідусем дозволили переїхати в Узбекистан, куди була депортована частина родичів. Там я й народилась.
Все дитинство ми чули розповіді про чарівний край — Крим. Тому бажання повернутися на історичну батьківщину було просто неймовірним. У 1991 році моя родина повернулася до Криму. Я тоді закінчувала 11 клас.
Приїхали у Бахчисарай, який, зізнаюся, спочатку мені зовсім не сподобався. У порівнянні зі 150-тисячним містом Ангреном (Ташкентська область) з розвинутою інфраструктурою, де ми мешкали раніше, це було невелике містечко з жахливими для мене умовами для життя.
Наша родина спочатку поселилася на пустирі. Цю землю кримські татари вимагали виділити їм для будівництва домівок. Не було ні світла, ні води, по яку ходили за кілометр. Батьків на роботу не брали.
Це були найважчі часи для всіх нас. До того ж у 1991 році внаслідок знецінення заощаджень в Ощадбанку, ми втратили всі гроші. Моя мама тоді посивіла за одну ніч. Але, попри всі труднощі, ми поверталися на нашу Батьківщину.
Знаєте, коли у 2006 році я закінчувала Національну академію державного управління при Президентові України, у мене з’явилася можливість продовжити навчання та залишитися у Києві. Але мама порадила мені добре подумати.
Я дійсно тоді замислилася та зрозуміла, що настільки вросла у кримську землю, що вже не зможу її покинути. Тож повернулася додому, в Бахчисарай, щоб (хай це й пафосно звучить) віддати весь свій досвід, знання для розбудови прекрасного Криму.
— Після примусової депортації у 1944 році, корінний народ Криму сьогодні знову зазнає переслідувань. Психологи кажуть, що на відміну від вимушених переселенців з Донбасу, для кримських татар покидати рідну землю — болісніше вдвічі…
— Справді, цей душевний біль неможливо передати словами. Ніколи не думала, що мені буде так важко покидати Крим. Безумовно, ми дуже вдячні киянам і всім українцям за підтримку. Втім, бажання повернутися додому, не покидає ні на мить. Але воно допомагає не опускати руки, а також вірити, що врешті-решт цей день настане. Саме тому ми не плануємо укорінюватися у Києві.
До речі, у нашій пісенній культурі дуже багато творів про любов до батьківщини, навіть більше ніж про любов до жінки. Ймовірно, це пов’язано з трагічними сторінками історії нашого народу. Ми так часто втрачали нашу землю, так сумували за нею, що через пісні виражали свою любов до Криму. Саме тому, мені здається, українці дуже добре розуміють кримських татар. Адже у нас велика спільна історія, спільне сьогодення та майбутнє.
Ми кажемо між собою, якщо Всевишній зробив так, що наш народ не асимілювався, не розчинився безслідно серед інших етносів, зберіг культуру, мову та традиції після першої анексії Російською імперією Кримського ханства у 1783 році, після захоплення півострова у 1918-ому більшовиками, депортації 1944-го, тож переживемо й нинішню окупацію та повернемося у вільний Крим.
«Коли нестерпно хочеться поїхати до мами, провідати могилу дитини, чоловік мене стримує»
— З якими проблемами вам довелося зіштовхнутися після переїзду до Києва?
— Насамперед відчула складнощі у спілкуванні українською мовою. Я все добре розуміла, але правильно й красиво говорити не виходило. Записалася на безоплатні курси української мови, на яких багато чого навчилась, зокрема впевненості при спілкуванні.
До того ж в очах киян я бачила підтримку, співучасть, людяність, відчула доброту та тепло близьких мені по духу людей.
Хоча, зізнаюсь, коли ми переїхали до Києва, мене здивувало, що попри війну на Донбасі столиця якоюсь мірою живе спокійним, розміреним, іноді веселим життям, наче нічого не відбувається.
— А чого вам найбільше не вистачає у Києві?
— Мами, дітей, онуків, які залишились у Криму. Наша родина зараз розділена. Частина сім’ї попри всі труднощі та загрози принципово залишається на півострові. Там також живуть сестри чоловіка та його батько. Ми за ними дуже сумуємо.
А ще мені не вистачає наших бахчисарайських посиденьок із сусідками за вранішньою кавою. Сумую й за запахом полині, моря, за гірськими пейзажами…
— Сьогодні ви можете вільно відвідувати Крим?
— Жодного офіційного документа про заборону відвідин Криму я не отримувала. Коли на душі стає дуже важко й нестерпно, вхочеться поїхати до мами, провідати могилу нашої дитини, чоловік мене стримує. Ахтем побоюється, що я можу постраждати через його активну проукраїнську політичну діяльність. Живемо як на пороховій діжці й не загадуємо наперед.
Ельміра Аблялімова зустріла обіймами Ахтема Чийгоза в «Борисполі». Фото: Анастасія Власова, 2017 рік
— А добре пам’ятаєте той день, коли у 2015 році затримали вашого чоловіка?
— Мені важко згадувати ті страшні для мене дні, які розтягнулися до жовтня 2017 року, коли Ахтема разом з Ільмі Умеровим РФ передала Туреччині, після чого вони змогли приїхати до Києва. Пам’ятаю, коли ефесбешники прийшли до нашого будинку з обшуком, такого знущання над людською гідністю, над жінкою, мусульманкою я не відчувала за все своє життя.
Тож я добре розумію, як важко дружинам, мамам і сестрам тих, хто сьогодні за сфабрикованими політичними справами сидить у сімферопольському СІЗО або в’язницях на території Росії. Пережити таке непросто. Необхідно зібрати всю волю у кулак і не дозволяти собі бути слабкою, щоб твій чоловік, якого кинули за ґрати, не хвилювався за тебе. Й головне вірити в те, що добро завжди має перемагати зло. Рано чи пізно, але справедливість візьме гору.
«На півострові йдуть дуже серйозні процеси зі зміни складу населення»
— Серед кримських переселенців чимало людей, які не тільки почали нове життя у Києві, але й досягли успіху. Наприклад, неабиякою популярністю серед киян та гостей міста користуються відкриті вашими земляками кафе «Мусафір», «Ай-Петрі», «Софра», «Бахчисарай», «Кок-Коз» та інші. Як вважає, чому серед вимушених переселенців, саме кримські татари виявилися найактивнішими в економічному плані?
— Можливо тому, що кримські татари мають трагічний досвід виживання в умовах депортації й не тільки. Коли наприкінці 1980-х — початку 1990-х корінний народ повертався додому, то багато людей, навіть з вищою освітою, науковими ступенями, величезним досвідом роботи в різних галузях, опинилися на півострові без роботи.
Від міських чиновників можна було почути фразу: «Без прописки немає роботи, а без роботи немає прописки». Землю під житло не давали, тож люди займали пустирі та зводили самобуди. Кримським татарам тоді знову довелося згадати досвід виживання та починати все «з нуля».
Але сьогодні я тішуся, коли переселенці з Криму відкривають у столиці свій бізнес, роблять не тільки своє життя комфортніше, але й всіх киян. Вони відтворюють атмосферу Криму, показують нашу культуру, працевлаштовують своїх земляків, які опинилися у складних умовах. Крім того, ні для кого не є таємницею, що кримські підприємці з Києва та інших регіонів України частину своїх доходів спрямовують на допомогу родинам політв’язнів на півострові.
— У соціальних мережах жителі Криму скаржаться на погану якість російських продуктів і стрімке зростання цін на харчі. Це так?
— Справді, ціни ростуть ледь не щодня, а рівень зарплат падає. Якість товарів і продуктів, м’яко кажучи, залишає бажати більшого. Особливо люди скаржаться на ліки, що постачаються з Росії. Тому купують якомога більше медпрепаратів на материковій Україні та везуть на півострів. Теж саме стосується й українських харчів.
— А які зараз настрої у кримськотатарській громаді на півострові?
— Кримські татари уважно слідкують за тим, що відбувається на материковій Україні та щиро бажають стати їй міцнішою, щоб відновити свої кордони. Але розуміють, що у цій ситуації багато що залежить від міжнародної підтримки.
Пам’ятаю, коли я ще була в Криму, Ахтем сидів у в’язниці, а я дивилася парад за участю іноземних військових до Дня Незалежності України та плакала. Тоді це був сильний меседж. Сьогодні таких посилів відчуваєш все менше. Темі Криму приділяють мало уваги та згадують про окупований півострів лише під певні дати. Але ж сьогодні мова йде про фізичне виживання кримських татар!
Окупаційна влада здійснює активні заходи з метою знищити або витіснити проукраїнське населення за межі Криму. На півострові йдуть дуже серйозні процеси зі зміни складу населення. Росія має великий досвід насильницької асиміляції різних етнічних спільнот і наразі знову застосовує його в Криму, щоб створити так званий єдиний «радянський народ».
Один з напрямків цієї політики — переміщення населення з Росії до Криму. «Прибульці» отримують підйомні для укорінення на півострові житло, постійну роботу, місця у дитячих садках та інші привілеї. Саме ці процеси наразі найбільше обговорюються серед кримчан. Тому Україна повинна зробити все, щоб питання деокупації територій не тільки не зникало з порядку денного, а й стало національною ідеєю.
«Окупаційна влада продовжує руйнувати Ханський палац»
— Ще одне болісне питання — збереження культурної спадщини Криму. Що зараз відбувається у Бахчисараї, зокрема з Ханським палацом?
— Ситуація, на жаль, не змінилася. Окупаційна влада продовжує руйнувати Ханський палац під приводом «реставрації». Все, що відбувається навколо нього — нова форма гібридної агресії, яка направлена на знищення ідентичності. Так звана реставрація ведеться не за принципами таких робіт, а як звичайне будівництво з застосуванням сучасних матеріалів і технологій. А вся автентика викидається, як непотріб на смітник.
Ельміра Аблялімова у Бахчисарайському історико-культурному заповіднику. Фото з домашнього архіву
Так «реставратори» вчинили з унікальною черепицею — «татаркою». Її просто демонтували та викинули, а Велику ханську мечеть XVI століття перекрили сучасною іспанською черепицею. Тобто робиться все для того, щоб він втратив свою справжність і взагалі перестав вважатися пам’яткою історії та архітектури.
Це вже було, коли після першої анексії 1783 року окупанти перебудували палац у позаштатний маєток зі східним колоритом для російських імператорів, а під час Кримської війни 1853-1856 років — перетворили його на лазарет.
Бахчисарайський палац для кримських татар — це не просто пам’ятка історії. Це символ нашого зародження, розвитку, державності на цій території. А ще й символ відродження.
Грубі порушення норм міжнародного права щодо об’єктів культурної спадщини зафіксовані на всій території Криму: будівельні роботи на пам’ятках, незаконні археологічні розкопки, переміщення музейних експонатів до Росії, привласнення цінностей та установ культури…
РФ активно пропагує свій національний міф про те, що Крим був, є і буде російським. Усе, що пов’язано з історією й культурою українців та кримських татар є небезпечним для Росії. Тому сьогодні ведеться цілеспрямована політика на знищення нашої історії та всієї кримськотатарської складової на півострові.
Але ми повинні й надалі фіксувати всі порушення РФ і виносити їх на міжнародні майданчики. Україна та світ мають докласти максимальних зусиль не тільки для якнайшвидшого звільнення політв’язнів, але й для збереження культурної спадщини Криму.
Олександр ГАЛУХ, Даша ГРИШИНА, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
