У ніч на 3 лютого у віці 84 років померла Валентина Шевченко – почесна громадянка міста Києва, політична і громадська діячка України, єдина жінка, яка очолювала президію Верховної Ради УРСР (з 1984-го по 1990-рік).
Народилася Валентина Шевченко 12 березня 1935 у Кривому Розі в родині шахтаря з українського козацького роду Соляників. Представники роду Соляників у юридичних документах, пов'язаних з цим регіоном, згадуються вже в середині XVIII ст. Працювати почала з 1954-го року – зі старшої піонервожатої, потім вчителем географії Криворізької середньої школи, секретарем Криворізького міського комітету ЛКСМУ Дніпропетровської області. Член КПРС з 1957 року. У 1960 році закінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка, географічний факультет.
Кар’єра Валентини Шевченко розвивалася впевнено і вверх. У 1969-1972 р. – заступник міністра освіти Української РСР.У 1972-1975 р. – голова Президії Українського товариства дружби і культурного зв'язку із зарубіжними країнами. У 1975-1985 р. – заступник Голови Президії Верховної Ради Української РСР.З 22 листопада 1984 р. до 27 березня 1985 р. – в.о., а з 27 березня1985 р. до 4 червня1990 р. була Головою Президії Верховної Ради Української РСР, фактично, другої посади в республіці.
– Я не соромлюся свого минулого і не відхрещуюся від нього. Що було – то було, і від нього нікуди не дінешся. Займаючи високі посади, я не крала, не привласнила жодної державної копійки, нічого не «прихватизувала», не будувала «хатинок» на Канарах і Багамах, не споруджувала вілл і на рідній землі. Не зловживала службовим становищем. У мене не було і немає запасних аеродромів ні за Голанськими висотами, ні за океаном, навіть, як тепер кажуть, у північного сусіда, – розповідала Валентина Шевченко в одному із інтерв’ю.
Практично усі спогади Валентини Семенівни діляться «до» і «після» 26 квітня 1986 року. Їй, жінці, доводилося того року ухвалювати такі рішення на які не кожен чоловік би зважився. Відклавши убік сухі звіти про аварію, 28 квітня «спікер» вирушила в Чорнобиль. Не сказала про це навіть тодішньому голові Центрального комітету Компартії України, фактичному керівнику УРСР, Володимиру Щербицькому. Поспілкувалася з людьми, яких евакуювали з-під станції і розселили по довколишніх селах. Люди були спокійні, сподівалися, що ось-ось повернуться в рідні домівки. З Чорнобиля вона поверталася о 12-й ночі. У Вільчі зупинив радіологічний пост, якого зранку ще не було. Перевірка виявила, що босоніжки страшенно «світилися». Довелося роззуватися і залишати. Поверталася до Києва у капцях, які на щастя, лежали в машині.
1 травня Валентина Шевченко із сином та вагітною невісткою були на параді у Києві – хто тоді міг уявити масштаби трагедії? Третього травня до Президії ВР запросили головного гінеколога України, начальника управління охорони материнства і дитинства МОЗ, заступника директора Інституту материнства і дитинства, щоб порадитися стосовно дітей і вагітних жінок. Вони порекомендували, що вагітних жінок про всяк випадок краще покласти на збереження в пологові будинки, а дітей не випускати зайвий раз на вулицю. Шостого травня з Валентиною Шевченко зустрівся генерал Федоров, начальник союзної служби з цивільної оборони, і повідомив, що має підозри, ніби комісія дає не зовсім об'єктивні дані щодо зараженої території. Він розкрив карту і показав мені плями в Чернігівській, Житомирській, Київській областях, які зафіксували військові.
– Разом поїхали до Щербицького, той запросив Ізраеля та Ільїна, головних фахівців, що розробляли рекомендації, якими ми, керівники України, мали керуватися. Коли зайшла мова про вивезення з міста дітей, вони закрутили головами: це виключено, немає необхідності… Я розплакалася і запитала: «Якби в Києві були ваші діти й онуки, ви б їх вивезли?». Вони мовчали. Для нас це був сигнал, що дітей треба вивозити. Уже наступного дня я переговорила з керівниками всіх союзних республік щодо прийому наших дітей. В Україні для них вирішили звільнити всі санаторії, профілакторії, бази відпочинку, – це спогади з іншого інтерв’ю. І саме цей час врізався у пам’ять багатьох киян.
За 5 днів з столиці УРСР та небезпечних зон Київщини, Житомирщини та Чернігівщини вивезли 526 тисяч дітей… Валентина Шевченко вручала матерям і вдовам Золоті Зірки Героїв, якими були посмертно нагороджені пожежники, що першими кинулися гасити вогонь на Чорнобильському реакторі. Чоловіки-високопосадовці не зважився вийти до матерів і вдів… Це була траурна церемонія, коли всі прийшли у чорному. Відомий фотокореспондент Яків Давидзон, який працював на урядових заходах, зізнався тоді Валентині Шевченко, що не бачив такого вручення нагород за все своє життя. Бо цим нагородам не раділи, їх оплакували…
Після 1991 року Валентина Шевченко вийшла на пенсію. Але не припинила працювати. З вересня 1997 року – на громадській роботі. Очолювала Національний фонд «Україна – дітям», Всеукраїнський благодійний фонд сприяння розвитку фізичної культури, спорту та туризму. З 2002 року – була головою Конгресу ділових жінок України.
Останнім часом Валентина Шевченко серйозно хворіла і проходила лікування в клініці «Феофанія». За попередньою інформацією, прощання з нею відбудеться в четвер, 6 лютого, на території клініки. Валентина Шевченко буде похована на Байковому кладовищі поруч зі своїм чоловіком.
Важливі новини та перевірена інформація в Telegram і Facebook.
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
