Олена ПЕТРИШИН
Герої нашого дня – хто вони? Ми часто згадуємо про лікарів, інженерів, вчителів… Безумовно, їхній вклад в місто і в наше життя переоцінити складно. Та є ще ті, кого ми незаслужено часто не помічаємо. Наприклад, водії трамваїв, які з дня у день виходять на роботу, аби кияни встигли на роботу, лікарню чи на навчання.
«Вечірній Київ» знайомить читачів з без перебільшення фантастичною жінкою, яка вже майже пів століття керує пультом трамвая і, здається, більше всіх обожнює свою роботу.
– Бачите, я так готувалась до зустрічі з вами, що навіть забула про дощ і одягнула сукню. Забігайте всередину салону, промокнете, – усміхаючись, каже водійка трамваю Ольга Заболотна, коли ми в зливу вперше зустрілись на Старовокзальній – кінцевій зупинці трамваю № 1. На цьому маршруті, який веде до Михайлівської Борщагівки, вона працює в останні роки.
Поглядаючи на годинник, вона одразу береться жваво розповідати про свою роботу. При цьому встигає керувати вагонами.
– Поки я тут розвертаюсь на зупинці, подивіться який гарний в мене трамвай – новий, польський. Я так його люблю! Як свій дім. Все акуратне, новеньке. Багато нових функцій, маю навіть GPS-навігатор. Я любила всі трамваї, якими керувала, але цей дуже комфортний. Їде як по маслу, – хвалиться водійка.
Про несподівані можливості та перший день за пультом
Зараз пані Ользі 62 роки. Вперше за трамвайний пульт вона сіла у 17 років. Хоча жартома каже, що водить його «ціле життя». Ще молодою дівчиною, вона приїхала в столицю з села Степові Хутори, що на Чернігівщині. Попри те, що практично на відмінно закінчила школу, мріяла тут вивчитись на вчителя фізкультури.
– Мама була не в захваті від такої ідеї – завжди говорила, що ж це за робота така для жінки. Тільки пригати і бігати. Та я була впертою. Після закінчення школи приїхала подавати документи на омріяну спеціальність до Києва, – розповідає Ольга Михайлівна. – Але в день, коли я прийшла, документи не приймали. Повертаючись, випадково побачила оголошення, що трамвайне депо запрошує на роботу водіїв – навчання 6 місяців. Пропонували 300 рублів зарплати, гуртожиток, і прописку. Думаю, а чому б мені не спробувати. Та й невідомо, як складеться з навчанням. Це був червень 1975-го. Мені було 17. В жовтні мало виповнитись 18.
Ольга Заболотна, 1976 р.
Після шести місяців навчання, вона отримала права, а з ними і офіційну спеціальність «водій трамвая». Пригадує, що вперше самостійно відпрацювала зміну вже напередодні Нового року.
– Якраз передноворічний час, на вулиці заметіль, але усі кудись поспішають. У вагонах повно пасажирів з ялинками. Так смачно пахне хвоєю і продуктами. Тоді, звичайно, хвилювалась, але це такі гарні емоції були – на все життя запам’ятались, – пригадує жінка.
Про службовий роман і Київ ранковий
Через кілька років на роботі вона зустріне свого майбутнього чоловіка, який тоді… водив тролейбус. Свою сім’ю пані Ольга символічно називає «тролейбусно-трамвайною».
– Бачили фільм «Службовий роман»? Гарний, правда? Нас з чоловіком теж робота звела. Буває, їду колією, а поруч тролейбус. То приглядаюсь, чи це не мій чоловік за кермом випадково. Та це спочатку так було. Згодом працювали в різні зміни, бо ростили трьох діток. Тоді було непросто, та нині згадую з такою ностальгією. Все-таки молодість – це найцінніше, – каже водійка.
Подружжя Заболотних у газеті підприємства
Усі 45 років пані Ольга працювала практично весь час у ранкові зміни. Каже, що ранки їй більше до душі, хоч і погода часами завдавала клопотів.
– Це тепер новенькі трамваї обладнані всім необхідним. Натиснув кнопку, і дзеркала відмерзнули. А колись – мороз -20, прибігаєш швидше на роботу, щоб відшкрябати замерзлі вікна. В салонах тоді було не тепліше, ніж на вулиці. Ми з дівчатами-водійками клали цеглину на пічку, щоб нагрілась, а пізніше ставили собі під ноги. Так хоч трохи тепліше було. Та ранковий Київ – таки найкращий. Буває, їдеш містом, бачиш, як у вікнах будинків засвічується світло, люди спішать на роботу, ще сонні забігають у трамвай, хтось ще дрімає, спершись об шибку. Романтика – що тут скажеш, – каже пані Ольга.
Дорогою до Михайлівської Борщагівки вона розповідає про свою молодість, сім’ю та про те, як змінився Київ за останні 45 років.
– Бачите ось цей сквер?! – зауважує пані Ольга, коли проїжджаємо вулицею Гната Юри. – Коли я почала працювала, тут жодне дерево не росло. А тепер – повноцінний парк з височезними деревами. Я взагалі дуже вболіваю за усі ремонти у місті, гарні будинки. Люблю, коли все доглянуте. Столиця дуже змінилась, від коли я тут. Київ тепер європейське місто. Жодного разу не пошкодувала, що сюди приїхала.
На вагоні «6020» пані Ольга проїздила близько 20 років
Принагідно запитую, чи колись випадково не засуджувала свій вибір – сісти за пульт трамвая.
– Ви що?! Ніколи! Це найкраща у світі робота. Ну, принаймні, для мене. Я тут знайшла себе, свого чоловіка, своїх колег, які стали найкращими друзями, – без вагань відповіла пані Оля.
Про найважчий робочий день і любов до пасажирів
Попри абсолютну любов до своєї професії, все ж були дні, які ледь не закінчились трагічно. Навіть зараз, пригадуючи той випадок, вона помітно нервує та ніби ще раз переживає цей день.
– Трапилось це на Вербну неділю. Завжди перед зміною читаю молитву, а тоді мені просто під час руху захотілось помолитись. На чехословацькому трискладовому вагоні доїжджаю до мосту на вулиці Вацлава Гавела. Раптом бачу, що за кілька метрів поруч з рейсами лежить людина. Розумію, що загальмувати не встигну, швидкість не дозволить. У мене тоді все життя пробігло перед очима. Думаю, хоч би не поворухнувся, бо буде біда. На щастя, все закінчилось щасливо. Потім зупинила трамвай, підбігла ближче, а це якийсь п’яний спить. Вагон біля нього проторохтів, а він не прокинувся, ледве розбудили, – пригадує вона.
В останні роки Ольга Михайлівна також ділиться досвідом із майбутніми водіями трамвая. Каже, що разом з технічною інформацією намагається передати молоді свою люблю до роботи і до пасажирів.
– Є нюанси, про які не пишуть у посібниках. Кажу своїм учням: у жінці, яка добігає до твого вагона, ти повинен побачити не просто пасажирку, а свою маму, бабцю, кохану дружину або ж навіть себе. Виручи її, зачекай тих кілька секунд. Графік завжди можна наздогнати, – розповідає вона. – Якщо вже зустрілась поглядом з людиною, не можу не зачекати. Може, хтось в лікарню поспішає чи на екзамен. Я не просто пасажирів везу – я везу їхні надії і плани.
Зі слів пані Ольги, водій трамвая повинен вміти виходити із форс-мажорних ситуацій та усувати дрібні несправності.
– Якщо трамвай зупинився, ти повинен примітивно знайти причину, а не одразу викликати ремонтників. Колись нас дуже грамотно вчили розпізнавати несправності, тому попри те, що я жінка, знаю цю справу. Інколи чоловік підказував. Трамвай – це живий організм, треба його відчувати, контролювати. Я завжди стараюсь економити електроенергію, не давати зайвого поштовху для пасажирів. Добрий водій повинен думати не лише про те, як відпрацювати день і піти додому, а про репутацію трамваїв і депо, в якому працює, – вважає водійка.
Зі слів пані Ольги, за усі 45 років вона жодного разу не мала конфлікту з пасажирами і жодної скарги. Жартома говорить, що пасажирам напідпитку дозволено в її зміну їздити кілька рейсів – «щоб виспались і потім без пригод вийти з вагона та потрапили додому».
– Працюючи з людьми, ти не можеш їх не любити. Бо тоді не буде ані нормальної роботи, ані стосунків. Завжди намагаюсь з розумінням ставитись до людей і вчу цього своїх учнів, – наголошує Ольга Михайлівна.
Про відстрочену пенсію і цінні поради
– Ви мене ще не запитали, коли на пенсію збираюсь, – випереджаючи моє відкладене на потім питання, каже водійка.
В цей момент розумію, що не дарма відкладала. Життєрадісна пані Ольга раптом опускає погляд донизу, на обличчі з’являються сльози.
– Знаєте, я навіть боюсь про це думати.. Бо не знаю, як буду жити без своєї роботи. Це ж Ліна Костенко писала, що «така любов буває раз в ніколи»? Так от це, напевно, і про мене теж. Я закохалась у трамвай 45 років тому, і досі не можу розлюбити… Це моя душа, мій спосіб життя, при іншій справі себе не уявляю. Тому своїм домашнім вже давно урочисто заявила, що працюватиму поки вистачить сил, – каже вона, витираючи сльози.
За розмовою й не помітили, як швидко пробіг час, і пані Олі потрібно здавати зміну. Зібравши речі, вона неспішно оглядає вагон, протирає ганчіркою поріг трамвая і паралельно розповідає напарнику про останній рейс.
– Коли любиш роботу, зміна завжди пролітає швидко. Тому своїм дітям постійно казала: шукайте справу, якою будете задоволені. А якщо не вдається, спробуйте полюбити те, чим зараз займаєтесь, і робота вам віддячить, – підсумовує пані Ольга.
Фото Олени Петришин, Олексія Іванова
Використання матеріалів сайту лише з активним посиланням на vechirniy.kyiv.ua
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
