Саме тоді, на одних із найкращих у світі чорноземах без війни та стихійних лих у страшних муках щоденно вмирали тисячі людей, які вирощували хліб. На межах областей, де гинули цілі села, а живі не встигали ховати мертвих, де у голодному божевіллі люди поїдали чужих і власних дітей, радянська влада виставляла збройні заслони, щоб ніхто не зміг вирватися з цього пекла. Сталінський режим розтоптав тоді не лише мільйони життів українців, а й мораль, віру, традиції нашого народу.
«Знесилені, опухлі селяни стікалися до центру Києва»
Один з очевидців розповідав, як молодий хлопець викопав із могили тіло улюбленого вчителя та зняв із нього костюм, аби обміняти на їжу. В іншому селі у подружжя від голоду померла єдина улюблена дочка Галя, але коли сусіди підійшли, щоб попрощатися, то побачили, що тіло дівчинки обрізане ножем. Розлючений натовп накинувся на подружжя, щоб покарати за людожерство.
Чоловік із жінкою почали благати не вбивати та виправдовувалися: «Їли її вже не живеньку». Їх пожаліли та згадали, як ще кілька років тому батько продав корову та майже на всі виручені гроші накупив Галі цукерок. Заради дочки був готовий на все. Однак і він не витримав знущання голодом, втратив людську подобу.
Таким побачили селяни Хрещатик (тоді вулиця Воровського) у 1932 році
Мародерство, злодійство, випадки людожерства, самогубства дорослих і навіть дітей, — такого в українському селі до Голодомору ніколи не було. Багато людей намагались втекти до інших республік СРСР. Адже у сусідніх російських та білоруських селах хліб був. Комусь вдавалось вирватися з голодного пекла, але здебільшого втікачів знімали з дахів поїздів і відправляли назад — помирати в рідні місця.
Шукали порятунку селяни й у Києві, який на той час був обласним центром, а роль столиці УРСР виконував Харків. Однак у місті їх також чекала голодна смерть. У Києві діяла карткова система. Без прописки та роботи у місті — не можна було отримати продовольчих карток.
По них пересічні кияни одержували на день 300 грамів кукурудзяного хліба і 200 грамів борошна. Робітникам давали вдвічі більше, ще й так сяк годували у заводських їдальнях. У вишах і школах заняття не припинялися. Студентам наливали порожню юшку в студентській їдальні на вулиці Леонтовича. Цього було замало — інколи вони непритомніли прямо на лекціях. А от хто не бідував у Києві, так це урядовці, парткомівці, міліціонери та чекісти, які одержували пайки — 800 грамів хліба на день, 4,4 кілограма м’яса на місяць тощо.
Станіслав Цалик
«Знесилені, опухлі селяни сиділи або лежали просто на вулицях. Діватися їм було нікуди, — зазначає письменник, краєзнавець Станіслав Цалик. — Вони стікалися переважно до центру міста. Особливо багато селян було на вулицях Леніна (нині Богдана Хмельницького) і Червоноармійській (Велика Васильківська). Інколи важко було розрізнити — жива людина чи мертва. Чи просто спить. Міліціонери відганяли киян: „Ну що ви тут дивитеся? Зле людині стало, проходьте“. Пояснювали: це — ледачі, вони не хочуть іти до колгоспу, не хочуть працювати».
Насправді від голоду потерпали як одноосібники, так і колгоспники. Кожного дня з київських вулиць забирали трупи селян, кидали у вантажівку та відвозили на цвинтар, де бригада копачів уже готувала великі рови. Траплялося, разом із мерцями вантажили ще живих. Втім, навіть у ті страшні часи знаходились небайдужі кияни, які при можливості ділилися харчами з опухлими з голоду селянами. Так, дружина купця Максима Нечаєва, відомого колись у всій Російській імперії своїми «Нечаївськими пряниками», — Євдокія підгодовувала до 40 голодуючих, які щоденно приходили до її будинку на Подолі.
Вісім членів цієї поважної київської родини були розстріляні в різні роки більшовиками, ще один загинув у бою під Крутами. У Нечаєвих був свій город на Оболоні, урожай з якого зберігали у спеціальному ліднику в будинку. До речі, садиба знаменитих кондитерів, збереглась і донині. Вона знаходиться на Контрактовій площі, 7. Зараз там живе прямий нащадок Нечаєвих, філософ і бізнесмен Костянтин Малєєв, якому у роки незалежності вдалося не лише повернути будинок своїй родині, але й домогтись для нього статусу пам`ятки архітектури.
Будинок Нечаєвих на Подолі. Фото з відкритих джерел
Секретарем ЦК КП (б) України з питань постачання Сталін призначив чиновника на прізвище Голод
Але повернемось до подій 1932-1933 років. Голодомор був колосальним ударом не лише по селянству, яке Сталін вважав соціальною базою українського націоналізму, а й по всій нації, яка тоді становила майже все населення УРСР. У Кремлі реально боялися втратити Україну, де у другій половині 1920-х років повстанські загони діяли навіть за 10 кілометрів від Києва.
Тому жителів республіки за будь-яку ціну треба було зробити покірними. Невипадково другий секретар ЦК КП (б)У Мендель Хатаєвич якось сказав: «Цим голодом ми показали їм, хто в Україні хазяїн». І цілком у моторошній манері Сталіна — тирана зі специфічним почуттям гумору було призначення у липні 1932 року секретарем ЦК КП (б) України з питань постачання чиновника, на прізвище Голод.
Радянський режим прагнув приховати штучно створений масовий голод в Україні не тільки від зовнішнього світу, але й від решти населення СРСР і наступних поколінь. Відкрито про Голодомор заговорили лише за доби перебудови. До цього лише за згадку про цю трагедію можна було отримати кілька років таборів «за антирадянську агітацію».
Інколи важко було розрізнити — жива людина чи мертва, 1932 р.
Восени 1932 року найближчі учні колишнього голови Центральної Ради України, історика Михайла Грушевського, який на той час жив у Москві під пильним наглядом чекістів, спробували проінформувати свого вчителя про голод в УРСР та його справжні причини.
Співробітники Всеукраїнської академії наук Василь Денисенко та Сильвестр Глушко, проводжаючи з Києва до російської столиці свого колегу попросили передати Грушевському наступне: «В Україні панує справжній голод, вимирають цілі села та повіти, особливо наголосити на жахливій смертності серед дітей. Пояснити це як політику, спрямовану на те, щоб остаточно зламати українську націю як єдину національну силу, здатну на серйозний супротив. Одні вимруть, інші розсіються нескінченними просторами Росії».
Утім, цього повідомлення Грушевський так і не дочекався. Чоловік, який мав його передати Михайлу Сергійовичу, виявися агентом Об’єднаного держаного політичного управління (рос. ОГПУ)…
А почався Голодомор з того, що у незадоволених колективізацією українських селян, які на думку Сталіна, «потребували перевиховання», просто відібрали урожай зерна, включно з насіннєвим матеріалом, встановивши завищений план здачі державі хліба.
Здача хліба державі селянами Баришівського району Київської округи, 1930 р.
Створені сільрадами бригади з місцевих активістів ходили по хатах, нишпорили у дворах, вишукуючи заховане збіжжя за допомогою металевих штирів, розбирали підлоги та горища. За невиконання плану хлібозаготівель у селян відбирали птиць, свиней, корів, тютюн, капусту, солому, дрова, одяг… Поверталися з повторними обшуками кілька разів на місяць. Як правило, пошукові бригади складалися із семи-десяти активістів, часто озброєних.
Конфісковані продукти — збіжжя (по дві копійки за кілограм), курей, яйця, бекон, олію, масло продавали за кордон. У газетах пояснювали — це допомога бідним пролетаріям Заходу від заможних радянських селян. Для більшої переконливості опухлих від голоду жителів навколишніх сіл зганяли вночі на берег річки Збруч, якою проходив радянсько-польський кордон, і змушували танцювати навколо багаття, щоб показати їх родичам на іншому боці, наскільки весело та безтурботно живеться в УРСР.
«Коли опухлі селяни накидалися на хліб, то прямо на вулиці падали мертві з куском у роті»
Водночас у державних засіках під посиленою охороною гнило збіжжя, яке не встигли продати за кордон, а на винокурнях покривалися цвіллю величезні, довжиною у два-три кілометри бурти кукурудзи, оскільки більшість радянських підприємств виявилися не готовими до її перероблення на спирт.
Тоді як селяни перемелювали або товкли на борошно серцевини стебел соняшника та кукурудзи, щоб спекти з них щось схоже на коржі. При цьому мати у домашньому господарстві жорна суворо заборонялось, а якщо їх знаходили, то розбивали. Мовляв, план із хлібозаготівель не виконали, податків не заплатили, а ще щось молоти збираєтесь.
За «злісне» невиконання планів та приховування міфічних урожаїв цілі села та навіть райони заносили на так звані чорні дошки, що означало майже вірну смерть усіх мешканців. Населені пункти — «саботажники» брали в кільце військові, а все, що ще могло залишитися у крамницях, наприклад, сірники, гас, сіль, мило — вилучали.
Жертви голоду на вулиці Харкова, 1933 р. Фото: А. Вінербергер
Всупереч розхожій думці про покірність селян, люди все ж таки намагалися чинити опір. Органи ОДПУ доповідали керівництву про вбивства активістів, напади на склади, обози з конфіскованими харчами та масові втечі. Втім до 1933 року волю українських хліборобів зламали остаточно. Залякані селяни, які збожеволіли від голоду, могли тільки просити та плакати.
Весну 1933 року багато українських сіл зустріли гробовою тишею: собаки не гавкали, не було чути квакання жаб, муркотіння котів і щебету птахів — усю живність давно з’їли. Ті, хто ще міг рухатися, наїдалися до втрати свідомості молодої лободи, квітів акації та вмирали у страшних муках.
А у Києві навесні 1933 року у крамницях з’явився комерційний хліб. За словами Станіслава Цалика, буханець, який був як тирса, можна було купити за підвищеними цінами, без карток. За ним утворювалися черги довжиною кілька кілометрів.
«Біля дверей магазину люди міцно тримали один одного за пояс. Траплялося, 15-20 безпритульних підлітків, що збивалися в банди, налітають, розривають ланцюг і самі стають у чергу. Звідти їх уже не можливо було викинути. Але пустити їх до черги означало залишитися без хліба: вони могли скупити пів магазину. Безпритульні мали гроші, бо займалися шахрайством, грабіжництвом. Вони потім перепродували здобич спекулянтам на базарі», — зазначає Станіслав Цалик.
При цьому міліціонери мали наказ виганяти з черги селян. Однак, деяким таки вдавалося купити комерційну хлібину. Опухлі селяни тут же біля магазину жадібно починали його їсти та помирали від завороту кишок.
Жителька Києва Марія Лободенко, якій у 1933 році було 9 років, згадувала:
«По Брест-Литовському шосе (проспект Перемоги) стали відкривати комерційні хлібні кіоски — люди з сіл приїжджали та купували хліб. Селяни були такі голодні та опухлі, що коли накидалися на нього, то прямо на вулиці падали мертві з куском у роті. На шосе було багато трупів, їх підбирали підводи та звозили в братські могили».
Розкуркулена сім’я в селі Удачне на Донеччині. 1930-ті рр. ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного
«Полиці у „Торгзінах“ прогиналися від ковбас, шинки, масла…»
У тому ж 1933 році в Україні колосальними темпами почали з’являтися нові «Торгзіни» (крамниці для торгівлі з іноземцями), які відкрилися рік тому для обслуговування іноземних моряків і транзитних пасажирів. Щоб не вмерти з голоду люди самі несли до цих грабіжницьких контор золоті прикраси, срібний посуд, хрестики, золоті монети царської Росії та інші родові скарби, приховані на «чорний день».
Зінаїда Жовтобрух, який у 1933 році було п’ять років, розповідала, як її матері у Фастові у «Торгзіні» за золоті сережки, обручку та срібні столові прибори (ложки, ножі та виделки) на 12 персон, видали по кілограму муки та цукру, які були з піском, а також маленьку буханку хліба. У Києві такий магазин був на Хрещатику навпроти Бессарабки.
«Полиці аж прогиналися від ковбас, шинки, масла, борошна, цукру, різних круп, — зазначає Станіслав Цалик. — Голодні кияни юрмилися біля входу, розглядаючи омріяне продовольство здалеку крізь вітрини. Їх ганяла міліція. Річ у тім, що у „Торгзіні“ не можна було купувати за радянські рублі. Приймали або долари, або коштовності — золото, срібло, діаманти. Приймальники все це купували за безцінь — як брухт».
За даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, за два роки від голодної смерті загинуло близько чотирьох мільйонїв жителів УРСР. Додатково Україна втратила понад шість мільйонів ненароджених дітей. У другій половині 1933 року тиск на селян значно послабився. Стару систему хлібозаготівель скасували, ще й ухвалили низку постанов, спрямованих на поліпшення умов праці в колгоспах. Тобто сталінський режим продемонстрував здатність контролювати голод.
Після Голодомору в знелюднені села України почали масово переселяти колгоспників із Тамбовської, Тульської, Рязанської, Горьківської, Іванівської та інших центральних областей Росії. Звіти про виконання планів переселення йшли під грифом «Секретно». Вочевидь, щоб світ не дізнався, як зникли з лиця землі мільйони українців…
Так виглядали коні в Україні у 1932-1933 рр. Фото: А. Вінербергер
Аби зрозуміти, що Голодомор був спланованою акцією, направленою на знищення українського народу, достатньо послухати людей, які пережили цю жахливу трагедію. Пропонуємо читачам лише кілька розповідей очевидців. Їх спогади журналіст «Вечірнього Києва» збирав у різні роки на Київщині.
«Бувало, працює людина у колгоспі, їде на конях, а за годину ці ж коні вже везуть його до могили»
Євдокія Миколаївна Борисенко, 1920 року народження, село Білогородка Київської області:
«Наша родина жила на хуторі Гречанівка Черкаської області. У 1929 році моїх батьків заслали до Сибіру, де вони й загинули на лісозаготівлях. Я залишилася з бабусею та дідусем. У 1932 році ми зібрали добрий урожай, але у нас відібрали все до зернятка.
Зайшов до нас активіст, на прізвище Сова й відразу кинувся до столу, де хліб лежав. Взяв він цей окраєць і знущально так усміхається… Забрав не лише хліб, а й корову, порося, курей. Розсипане бабусею борошно активісти зібрали віником і теж забрали. Люди в селі намагалися сховати трохи збіжжя на печі: розсипали його, зверху застеляли ковдрою і садили на піч дітей, сподіваючись, що їх не чіпатимуть. Але активісти скидали дітей на підлогу та забирали все до зернятка… Виносили хустки, скатертини, навіть з дітей одяг зривали.
У будинку мого майбутнього чоловіка, який мешкав неподалік, двері з петель зняли. Сидів він із двома братами на печі та дивився на запорошену снігом хату… Розповідав, що коли вже опух з голоду, мама зібрала його в дорогу та наказала бігти куди очі дивляться. Він дійшов до Росії, влаштувався там трактористом, і вижив. А його рідні померли з голоду… В останні роки свого життя чоловік лежав паралізований і все повторював, що це йому покарання за те, що поїхав від рідних. Все докоряв собі, що сам вижив, а своїх не вберіг.
Лише за три місяці 1933 року на Харківщині від голоду померли понад 600 тисяч людей. Фото: А. Вінербергер
Та й у мене досі гріх на душі… Якось несла на станцію Драбівську дідусю у горщику трохи супу, звареного бог знає з чого, і зустрівся мені високий хлопець років 17 з гарним кучерявим волоссям. «Дівчинко, що ти несеш?» — запитав. А я злякалася та втекла. Розповіла про це дідові, а він мені: «Донечко, треба було віддати йому цей горщик». На другий день знову пішла на станцію, а він, Боже ж ти мій, лежить мертвий на траві біля переїзду, а вітер його кучері розвиває… Господи, чому я не віддала йому цей суп? Досі, як зараз, бачу цього хлопчика і звинувачую себе.
У сусідньому селі під час війни загинуло 42 людини, а голод забрав у сиру могилу сотні його мешканців. Бувало, працює людина у колгоспі, їде на конях, а за годину вже лежить на возі й ці ж коні везуть його до могили. Причому сил вистачало лише на те, щоб вирити для померлих неглибоку канаву та ледве присипати їх землею. Коли ґрунт просідав, із землі стирчали ноги та руки небіжчиків.
А то, бувало, заходить бригада з хлібозаготівель до хати, а родина вся мертва, то вони трупи в льох покидають і все… Пам’ятаю, як у нас у селі ховали трьох дітей. Люди прийшли до їхніх батьків, мовляв, ваших діток ховають, а вони навіть уваги не звертають. А через кілька місяців тітка Марфа начебто отямилась, пішла до річки, наламала гілок і почала ними хату прикрашати. Сусіди запитують: «Навіщо?». А вона відповідає: «Так весілля ж, Грицько одружується». Як Гришу ховали, вона вже не пам’ятала.
У 1937 році я вже працювала у колгоспі. Пам’ятаю, як ми ховалися у скиртах соломи, аби не підписувати листа зі словами подяки Сталіну. Все одно знаходили й доводилося підписуватися. У 30-ті роки страшно було не лише слово сказати, а й подумати. Здавалося, що навіть за думки приїдуть уночі та заберуть…».
«Мама знайшла на болоті невеликий острівець, де ріс жаб’ячий часник»
Ганна Пилипівна Донченко, 1921 року народження, село Пустовіти Київської області:
«Нас, дітей, у мами з татом було четверо. Вижила лише я одна. Хліб у хаті завжди був, але у 1932 році прийшли та забрали все дощенту. Щоправда, закопану діжку ячменю в льоху не знайшли, і ми якось дожили до наступного року. Хтось ще міг ходити, працював на колгоспному полі, за це давали «шліхту» — баланду з борошна, розбавленого водою, та по шматочку хліба. Мама знайшла на болоті невеликий острівець, де ріс жаб’ячий часник, і він нас трошки підтримував. Жінки запитували: «Марино, де ти його береш?». А мама не зізнавалася, казала, що там його вже нема.
Голодуючі діти на Полтавщині, 1933 р.
А ще кукурудзяні качани товкли та пекли з них галети. Потім батько з матір’ю впали з ніг і не могли ходити на роботу. Мама щодня посилала мене в ясла: «Подивися, як там Володя та Юхимийка». Приходжу, а на розкладачці вже виносять мого мертвого братика. Слідом померла й сестричка. (Дітям, які потрапили в ясла або в інтернат, теж давали «шліхту» та крихітний шматочок хліба. Багато людей згадували, як схожі на маленькі скелети малюки несли цей шматочок хліба додому вмираючим батькам. Знесилені батьки та матері плакали, але хліб не брали. — Авт.).
Ольга Юхимівна Іващенко, 1923 року народження, село Білогородка Київської області:
«Мої батьки бідно жили, але хліб у домі завжди був. А у 1932 році прийшли та вигребли все дощенту. Влітку 1933 року опух з голоду і помер батько. Мама кудись пішла та повернулася лише під осінь. Розум у неї затьмарився. Прийшла ніби не в собі, сіла у хаті та так і померла. Її тіло поклали на віз, відвезли та скинули до ями. Не знаю, де тепер ті могили. Залишилося нас четверо дітей-сиріт. Коли тато з мамою були живі, ми якось перебивалися. Їсти хотілося постійно, але голод ще терпіли.
Пам’ятаю, якийсь куліш варили, а одного разу тато приніс конину, то ми її їли. Коли померли батьки, ми, опухлі як колоди, ходили селом і просили хоч щось поїсти. Молодшого брата та сестру забрали до дитбудинку. А ми зі старшим братиком ходили від двору до двору, випрошуючи їжу. Нас жаліли, підгодовували… Потім забрали до колгоспу, де ми пасли свиней за миску баланди…».
Сьогодні, 27 листопада, о 16.00 запаліть свічку пам’яті на підвіконні на згадку про мільйони безневинних жертв Голодомору.
Олександр ГАЛУХ, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
