“Не множити безлад”, – Назар Білик, митець, Шевченківський лауреат 2026 року

Український митець-скульптор Назар Білик здобув відзнаку Шевченківської премії у 2026 році. Він знаний завдяки низці власних творів, серед яких – Меморіальний комплекс розвідникам в ГУР, створений у співпраці з архітектором Андрієм Лесюком та командою Guess Line Architects. Дана робота стала визначною для Києва, оскільки це перший монумент у столиці, який апелює до актуальної пам’яті про війну.

Це також другий меморіал у творчому доробку Білика, перший був створений ним у 2020 році на місці трагічної загибелі журналіста Павла Шеремета. Обидва проєкти він розглядає як новий персональний досвід, що розширює його професійні горизонти. Проте, для нього важливіше інше: як ідея може бути реалізована у великому масштабі, як вона здатна впливати на міський простір та взаємодію з громадою. Кияни знають Білика саме за таким твором — це скульптурна композиція “Дощ”, розташована на Пейзажній алеї, — безсумнівно, один із найвідоміших сучасних її символів.

В інтерв’ю для Суспільне Культура Назар Білик ділиться роздумами про обставини створення меморіалу, про те, як він трансформує традиційний підхід до увічнення пам’яті, та про особисте бачення сучасних пам’ятників у міському ландшафті.

Український скульптор Назар Білик. Надано для Суспільне Культура

Розмірковуючи про твій витвір — Меморіал українським розвідникам в ГУР, який висунули на почесну європейську премію, — ​усвідомила, що робота одразу ж отримала велику кількість позитивних оцінок від людей, котрі ніколи не бачили цей об’єкт у реальності. Спостерігався певний суспільний консенсус щодо того, що це дійсно значущий та важливий твір. Я хотіла б поцікавитися, як ти сам ставишся до своєї роботи. Як ти бачиш її роль у формуванні цієї нової культури увічнення пам’яті?

Я досить багато вже розповідав про змісти, про деякі смислові нюанси, присутні в цій роботі, тому мені важко додати щось суттєве. Проте, факт, що люди, не бачивши її, сформували власне уявлення про неї, лише підкреслює концептуальний підхід до роботи з розвідниками. Мова йде про сприйняття твору на території стратегічного, секретного об'єкта, що підсилює відчуття напруги, оскільки вся діяльність організації тримається в таємниці, отже, і художні твори та меморіали, що знаходяться на її території, також повинні відповідати цьому. Я не можу не усміхнутись, спостерігаючи це.

Чи змінилось моє ставлення? Ні, просто я трохи відійшов від щоденної праці, оскільки ми працювали над цим проєктом більше року. Але моя художницька совість чиста. Я відчуваю, що було зроблено те, що і мало бути зроблено, саме так, як ми цього прагнули з командою.

А стосовно ролі цього монумента в процесі формування нової меморіальної політики?

У такому разі скажу, що за час моєї діяльності як скульптора, я, за останні дванадцять років, не брав, за винятком пам'ятника Павлу Шеремету, жодних аналогічних замовлень. Я не маю особистого зв’язку з такою практикою осмислення меморіальних комплексів чи пам'ятників. Адже вся моя родина, мій батько та дід, колись займалися цим безпосередньо. Я, навпаки, свідомо уникав цього принципу, прагнув розвивати власний індивідуальний почерк, власний метод та підхід до роботи. Я хотів дистанціюватися від цієї залежності, де держава виступає в ролі замовника, а скульптор — як виконавець.

У випадку з Меморіалом розвідника, під час створення ескізів, я розглядав та проєктував його як просто один зі своїх творчих проєктів. Це не було виконання завдання, що виходить за межі мого творчого стилю, це було розширення та продовження моєї попередньої діяльності, лише у форматі освоєння нового для мене простору, пов’язаного з діяльністю розвідників. Моєю метою було віддати належне людям, що виконують надзвичайно важливу роль сьогодні. Проте, це продовження мого творчого шляху.

Меморіал загиблим українським розвідникам. Надано для Суспільне Культура

Чи не вважав ти, що ця робота стане твоїм найкращим твором, наприклад?

Послухай, на мою думку, перевершити скульптуру “Дощ” надзвичайно важко (сміється). Йдеться про суспільне визнання, про реакцію людей. Натомість, меморіальний комплекс має іншу функцію, він має шанси бути важливим у контексті певного зрушення у практиках меморіалізації. Це така дискусійна точка відліку в умовах війни. До речі, у Києві це перший подібний меморіал. Для мене саме це має значення.

Чи можна стверджувати, що після реалізації меморіалу тема пам’яті стала для тебе більш актуальною?

Традиційно склалося, що скульптор (а я все ж таки скульптор) приймає виклик та запит від суспільства та держави працювати з історією в цілому. Всі монументи, всі меморіали — це складова нашого минулого. Традиційно, особливо зараз, в Україні існує велика потреба у місцях для вшанування пам’яті.

Насправді, головною ідеєю цього Меморіалу розвідникам було створити простір, який би відтворював присутність полеглих воїнів та наближав їх до нас. Тому за своєю структурою цей меморіал виглядає як окреслений простір. Простір, виділений двома стелами; людина заходить в нього, і це відділяє її від навколишнього середовища, надає можливість долучитися до акту вшанування, що є дуже важливим для кожного з нас.

Меморіал загиблим українським розвідникам. Надано для Суспільне Культура

Яку роль відіграє символізм та асоціації у твоїх роботах?

Я вважаю, що все базується і завжди базуватиметься на особистому баченні кожного митця.

В одному з попередніх інтерв'ю я зазначав, що для мене сфера прямих асоціацій є досить небезпечною. Якщо асоціаціям судилося виникнути, то це має відбуватися дуже обережно, дуже опосередковано; я намагаюся уникати прямих посилань.

Підходячи до нашого меморіалу, людина спостерігає лише посічені ритми певних площин. І я свідомо не робив їх схожими на зображення крил, навпаки — це мали бути порубані рельєфні площини, які в уяві можуть скластися в образ, що відсилає до головного символу ГУР — сови.

Тому з прямими наративами слід працювати обережно: ніби йдеш по лезу, оскільки розумієш, що не можна вдаватися до ілюстрування, але потрібно створювати передумови для розшифрування цих посилань.

Я намагався бути розсудливим, проте все ж таки створити можливість для художнього сприйняття тим, хто не є близьким до мистецтва, в даному випадку йшлося про військовослужбовців. Вони повинні відчувати свою причетність, мати здатність співпереживати формі, віднаходити у формі відгук через розпізнавання образу в серці. Таким чином, ця комунікація матиме значення порталу для занурення в пам'ять, в присутність. І це надзвичайно важливо.

На твою думку, якою має бути взаємодія людей з подібними монументами?

В цілому мені досить важко відповісти на це питання, тому що справа не в тому, що я знайшов універсальну формулу, яку можна буде застосовувати як принцип. Але на прикладі нашого меморіалу розповім: я співпрацював з групою архітекторів зі Львова. Guess Line Architects для меморіалу відвели певну ділянку, яку потрібно було передусім осмислити з архітектурної точки зору.

Ми розмірковували над маршрутом, яким чином людина могла б до нього дійти, наприклад, під час проведення урочистих заходів. Яким чином цей маршрут створює динаміку, який він має розвиток, чи є в ньому зупинки. Можу сказати, що, підходячи, людина не бачить якусь конкретну точку у вигляді скульптури, як-от скульптуру матері, що плаче, або ангела. Натомість, людина потрапляє в комплекс, на який потрібно витратити час, щоб його відчути, пережити, пройтися по ньому. Це було важливим методом роботи над нашим завданням. З різних сторін меморіал відкривається по-різному — саме тому для нас важливим був цей маршрут, який не тільки формуватиме візуальне сприйняття образів, але й викликатиме відчуття причетності до подвигу тих, хто віддав своє життя, до власної залученості та переживання цього досвіду.

Меморіал не похмурий, не драматичний. Навпаки — він про те, що може зберегтися, це символ таких можливостей. І він достатньо стриманий та не впадає ані в негатив, ані в смуток, він передає інший настрій.

Меморіал загиблим українським розвідникам. Надано для Суспільне Культура

Якщо поглянути навколо на радянську спадщину, що залишається в одному просторі з новими формами вшанування, та водночас існують нові монументи, які відтворюють як застарілі підходи, так і колишню естетику — як тоді бути з ними?

Це непросте питання. І в мене немає оптимістичних прогнозів. Тому що я бачу, як все відбувається насправді в реальному часі. Я гадаю, з’явиться велика кількість спонтанних і тимчасових меморіалів. Я вже згадував про те, що зараз ми можемо навіть зіткнутися з ситуацією, коли площа селища чи невеликого містечка буде заповнена дуже невпорядкованими, строкатими — як візуально, так і ідейно — невеликими пам’ятниками.

У нас багато трагічних подій. Як об’єднати все це в один комплекс, для мене поки що залишається відкритим питанням. Яким чином це реалізувати?

Загальний принцип — це співпраця з архітекторами, з людьми, що компетентні та мають досвід. Обов’язкова конкурсна основа як спосіб відсіяти зайве, а також як можливість залучення самої громади до обговорень.

Те, що ці швидкі спонтанні пам’ятники задовольняють потребу у справедливості: щоб про цих людей пам’ятали тут і зараз. Ти говорив про час як про необхідну умову в роботі з меморіальними комплексами. Чи може держава регулювати цей час законодавчо, наприклад, нормативними актами або стратегіями? Чи щось тобі відомо про це?

Насправді, я не знаю, як це врегульовано законодавчо. Безумовно, існує велика потреба в тому, щоб емоції скорботи за героями були виражені в центральних місцях міст або сіл. І на мою думку, це цілком виправдано, якщо реалізується у формі тимчасових меморіальних місць для вшанування.

Наразі така практика є досить поширеною: проїжджаючи містами, я бачу різноманітні плакати, конструкції з портретами. Деякі з них дуже гарно зроблені. І всі розуміють, що це тимчасові меморіали. Вони не претендують на те, щоб залишитись в місті назавжди, згодом їх буде переосмислено. Порожнеча, що утворюється без таких меморіалів, як на мене, також красномовно свідчить про втрату та біль, вона мовчить про трагедію.

Я все ж таки схиляюся до того, щоб така порожнеча в просторі зберігалася якомога довше. Зараз, коли все болить, немає сенсу поспішати. Зараз час для роздумів — художникам, архітекторам, для проведення дискусій. Але не потрібно вкорінювати в стаціонарній формі нікого в тілах наших міст, з цим слід почекати. Ситуація з ГУР інша: це територія закритого простору. Вони задовольнили цю потребу в такий спосіб. Проте, в цілому треба зачекати.

Потрібно ретельно аналізувати подібні рішення, потрібно думати про те, чим стане об’єкт, розміщений на площі, на важливому місці, в майбутньому. І якщо він буде незадовільної якості, якщо ця форма меморіалу викликатиме протиріччя, сумніви та не матиме мистецької цінності, виникне серйозна проблема. Таким чином, ми лише збільшимо хаос, не тільки ідейний, але й естетичний. Тому що такі сирі рішення будуть призводити до несмаку, неосмисленості — всього цього і так надміру.

Назар Білик, робота із серії “Простір навколо”, 5м, Львівська область. Надано для Суспільне Культура

А як бути зі старими монументами та порожніми п’єдесталами? Чи розміщувати на їхньому місці нові?

На мою думку, про це вже досить багато сказано, навіть існує розроблений механізм реалізації, якого я не бачу, але