Твір створено в рамках тематичного фокусу PEN Ukraine 2026 "Відчуття дому". Проєкт здійснюється за медійної підтримки Суспільне Культура.
У зірки української літератури Оксани Забужко є поезія "Прип'ять. Natura Morta", де зафіксовано образ занедбаного житла в Прип'яті. Я звертаюся до нього кожного квітня:
Зайдіть! Зайдіть, погляньте — тут нікого немає!..
(Лиш повітря, надихане, зрослося —
Немов катком по ньому прокотився).
Ах, іще светр недокінчений пальці чиїсь зберігає,
І відкрита книга — у слідах од нігтів чиїхось!
Після періоду тиші, неприхованої неправди, замовчування фактів про інцидент вночі 26 квітня на Чорнобильській АЕС, влада віддала розпорядження вивезти жителів з міст Чорнобиль та Прип'ять.
"Увага! Увага!" , — лунав монотонний російський голос із репродуктора з вказівкою зібрати всі речі в одну сумку і виїхати, покинувши тварин, оселі, знайомих, спочатку на невеликий термін, в міста та селища Київської області, а потім остаточно — в Суми, Переяслав, Київ, Бровари.
Чи це був дім? Той, що залишився у зоні відчуження?
Дім став зараженим: скромні дитячі забавки, незграбний радянський одяг, типовий посуд тепер могли завдати шкоди. Хоча майже ніхто з людей довкола ЧАЕС не розумів, як працює радіація і як запобігти або зменшити радіоактивне забруднення.
Згодом будівлі тих, кого терміново вивезли, стануть розвагою для іноземних туристів та сталкерів, які будуть проникати у зону в пошуках екстриму. Перерване існування у спустошених містах буде виставлене на показ, а господарі того життя отримають статус "переселенців". Тих, хто продовжить жити у першій та другій зоні, які мають бути евакуйовані, назвуть "самоселами". Ті, хто залишиться проживати у третій та четвертій зонах, отримають посвідчення "потерпілого" від аварії на ЧАЕС. У мене є такий документ третьої категорії. Зелена книжечка, яка згідно із законодавством України дає мені певні привілеї, наприклад чорнобильську стипендію, коли я навчалася в університеті.
Я з'явилася на світ далеко від того, що мало бути моїм домом, на землі прабабусі на Вінниччині, яка збудувала сама хату після того, як 1937 року зник мій прадід Микола, з еллінськими коренями і еллінським обличчям. Ліжком для мене була стара бабусина скриня, в якій вона зберігала ткані темні килими з червоними трояндами в бессарабському стилі. На білих стінах відблискував великий виноградник, який обплітав дім зліва і з якого прабабуся Настася робила чудове червоне вино та зберігала його у великому підвалі під будинком, який нагадував мені укриття.
Чи це був дім? Той, де я навчилася жити?
Я народилася в одному місці, зросла в іншому, а у документі про народження у мене записане взагалі третє місце народження — це вплинуло на все моє життя і постійні пошуки дому. Пізніше до цієї трійці додалася й четверта частина — Італія. Я завжди вважала, що це прадідівська середземноморська кров змушувала мене до подорожей, скільки я себе знаю.
Я росла в третій зоні, а наш район довкола руйнувався, як руйнуються радіонукліди. Люди виїжджали, села зникали одне за одним. Я бачила, як згасало місто Поліське, куди кожного року ми їздили до лікарні перевіряти свої збільшені від радіації щитовидки. Лікарі радили не споживати взагалі або споживати менше того, що ми вирощували на городах, в садах і збирали в лісі, але в скрутні дев’яності то були чи не єдині делікатеси, а інколи навіть єдина їжа. Нас називали "дітьми Чорнобиля" або "чорнобильськими дітьми".
Дім став недружнім, місцем, яке не могло мене захистити. Мій обрій — поліські ліси та поля — міг мене вбити, ненавмисно — він також справлявся з радіаційними ураженнями.
Чи це був дім? Той, де я пішла до школи в незалежній Україні?
Один раз на рік, після Великодня, дорогою, якою рухалися евакуаційні автобуси 1986-го, а 2022-го їздитимуть російські танки, переселенці приїжджали в наш район на поминальні дні. Приводили в порядок могили, зустрічалися з колишніми сусідами, яких розкидало по всій Україні. З кожним роком їх ставало менше, бо переселенці помирали, як говорили тоді, від туги, а насправді від радіації. Їхні оселі заростали деревами, руйнувалися цеглою, залишалися стояти гордо догори лише піччю, яка ще й досі зберігала запах хліба та пиріжків — природа брала своє, поглинаючи все довкола жадібною зеленою стихією.
Я зустрічала переселенців у дитячих таборах, куди дітей Чорнобиля возили кожного року на оздоровлення. Ми розпізнавали одне одного за особливим поліським діалектом: "квїтки", "бїлий", "вун".
З середини дев'яностих як дитина Чорнобиля я проводила літні місяці в Італії — прадідова кров звала до Середземномор'я. Я приїжджала в італійське містечко в регіоні Трентіно, знаходила у шухляді свої ключі, свій мобільний і починала проживати інше життя, вбирати іншу культуру, говорити іншою мовою, яка з кожним роком ставала ближчою.
Чи це був дім? Той, який показав мені свободу і Європу?
Коли 2014-го українці в Донецьку, Луганську та Криму знову збирали речі в одну сумку, я дала шанс Італії стати домом, а 2022-го український дім покликав мене назад і поставив мені питання ребром: де твій дім?
Українці знову складали своє життя в одну сумку. У Маріуполі, у Херсоні, у Харкові й знову ж таки в окупованій Чорнобильській зоні, де росіяни зайняли Чорнобильську АЕС та почали копати траншеї у Рудому лісі — найрадіоактивнішому місці на планеті.
Дім знову перестав бути укриттям. Дім знову міг тебе вбити. Засипати уламками від російської ракети, поки ти спиш у своєму ліжку або п'єш ранкову каву на кухні.
"Де дім? Що таке дім?" — питали ми себе. Я — коли вперше у серпні 2022-го автобусом в'їжджала вночі в Україну з Польщі. Коли італійську витісняла українська під час розмов з друзями й рідними. Я питала себе, куди зникла італійська версія мене, коли проводила багато часу в Україні. Та, яка жестикулює, розмовляє більше, ніж зазвичай розмовляють українці, їсть за розкладом і не звикла до такого швидкого українського сервісу. Питала себе й тоді, коли поверталася до Італії, де навігація мені була такою знайомою, що я могла з заплющеними очима доїхати з аеропорту до квартири і з квартири до університету, на відміну від Києва, де почала забувати назви вулиць та номери маршруток, які їздять туди, куди мені потрібно.
Я писала роман про пошуки дому, описувала кожний дім у подробицях, дала назви кожному дому: дім з виноградником, дім із піску, дім, де було більше дверей, ніж стін, дім, який висить у повітрі, а знайшла дім у людях — найближчих і найдорожчих.
Коли матеріальне стало неважливим, коли навчилася дуже швидко змінювати й пристосовувати свій гардероб до нових реалій, коли бібліотека, яку збирала книга до книги, не змогла поміститися в одну сумку і розійшлася між друзями та українськими бібліотеками в Італії, дім зосередився в людях. У тих, хто пам'ятає тебе дитиною, хто має з тобою спільні інтереси, хто точно посміється з українського мему про бавовну, хто вболіває разом з тобою за українську збірну з футболу і за Еліну Світоліну та Марту Костюк на світових кортах. У тих, з ким можна мовчати, бо тебе розуміють без пояснень, з ким разом можна пережити втрати й знайти заново сили.
Дім у тих, хто спільно з тобою просуває українські наративи в Італії, хто попри всі ризики нічого на цьому не заробити публікує українські переклади, організовує українські події, не дуже розуміючи мову, але маючи співчуття, хто пропонує нарешті перейти від написання Chernobyl до Chornobyl. Дім в Києві й у Львові. Дім в Лондоні та Парижі. Дім у Канаді та Трентіно. Дім у Мілані, де після всіх денних пригод, вдома на мене чекають українські меми, український YouTube, Megogo, футбол та теніс і найцінніші обійми.
Життя українців знову виставлене на огляд, воно стало цікавим для світових фотографів та журналістів. Російські ракети роздягають українські будівлі, оголюють цілі під'їзди, квартири, притулки. Дім став вразливим, але водночас і міцним.
"І ти ніколи
запам’ятай, ніколи
не будеш без свого дому", — заповідала Вікторія Амеліна.
Питання, які ми собі задавали в пошуках дому, поступово знаходять свої відповіді, одне стало вже точно зрозумілим: коли ми знаємо, де дім, ми його вже ніколи не віддамо.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]