150
Чи замислювалися ви, ким ми є без документів? У щоденному житті ми звикли мати при собі банківську картку, мобільний телефон, годинник, навіть маємо профіль у соціальних мережах. Це не лише засоби, якими ми користуємося, — ми часто ототожнюємо себе з ними
Паспорт так само став невід’ємною частиною нашого повсякдення. Але історія цього документа — це не лише про ідентифікацію, а й про контроль, допуск і заборону. Саме через паспорт держава «бачить» нас, вирішує, де ми можемо бути, а де — ні. Здається, що паспорт просто фіксує нашу особу, але насправді він змінює не лише статус громадянина, а й саме уявлення про свободу.
Витоки паспорта
Першопочатково паспорт не був посвідченням особи. Це був дозвіл на пересування. Його історія бере початок у Середньовіччі, коли влада почала фіксувати переміщення людей і контролювати доступ до певних територій. Саме слово «passport» походить із французької й дослівно означає «дозвіл пройти через порт». І спершу справді йшлося про контроль за міжнародною мобільністю через морські кордони.
Пайцза у Монгольській імперії. Металева бірка, що забезпечувала офіційним особам і купцям вільний проїзд
У Середньовіччі, коли кордони держав були ще розмитими, мандрівник мусив мати при собі лист – від правителя, єпископа чи вельможі, який дозволяв перетинати території. Усе залежало не від того, хто ти, а від того, кому ти підпорядкований. На ранніх етапах паспорт радше нагадував лист-рекомендацію. Але з розвитком державності й адміністративних практик у Новий час він адаптується до нових реалій і перетворюється на інструмент нагляду. Паспорт ніколи не був лише про людину — він завжди був про систему. Він не просто посвідчує особу, а й визначає її приналежність.Дозвіл на рух — це завжди й контроль над рухом. Саме ця функція заклала основу для сучасного розуміння паспортної ідентичності.
У Новий час, із розвитком національних держав, паспорт поступово стає універсальним засобом ідентифікації та адміністративного контролю. Держави дедалі частіше використовують його для класифікації населення, закріплення статусу, обліку, фільтрації.
У Пруссії паспортна система початку 19 століття була спрямована на мобілізацію та демобілізацію робочої сили. У Франції після революції документи посвідчення особи стали невід’ємною частиною системи спостереження. У Російській імперії з кінця 19 століття було запроваджено «паспортну повинність» для селян, яка фактично обмежувала їхню мобільність і контролювала розподіл трудового ресурсу по всій території.
На українських землях, які історично перебували під впливом різних імперій – російської, Австрійської, Османської, Речі Посполитої – розвиток паспортної системи значною мірою залежав від зовнішньої адміністрації. У російській імперії, наприклад, селянські паспорти використовувалися як засіб прикріплення людини до місця проживання. В Австрійській імперії система реєстрації також включала документи, що підтверджували підданство і право проживання в конкретній області. Але в усіх випадках паспорт був не свободою, а доказом підпорядкування системі.
У радянську епоху паспортна система отримала нове наповнення. Спершу її роль частково виконувала трудова книжка, що прив’язувала людину до місця роботи. Згодом паспорт перетворився на інструмент фільтрації. Постанова 1932 року запровадила паспорти лише для міського населення, тоді як селяни залишалися прикріпленими до колгоспів. Це стало формою юридичного закріпачення — без паспорта людина не могла залишити село чи самостійно змінити своє життя.
Лише в 1970-х роках паспорти почали видавати всім громадянам, незалежно від місця проживання. Але й це нововведення не стосувалося свободи. Це було про контроль — про регламентовану мобільність у межах жорстко централізованої держави.
Усі ці приклади демонструють, як держава починає формувати нову ідентичність людини – не духовну, не родову, а адміністративну. Людина більше не є суб’єктом, який творить себе сам – її вписують у бюрократичну матрицю, дають номер, прописку, статус.
Дисциплінарне суспільство
Саме тут виникає концепція Мішеля Фуко про дисциплінарне суспільство — метафору нового типу влади. У своїй праці Фуко використовує метафору Паноптикуму — архітектурної моделі в’язниці, де ув’язнені не знають, коли за ними спостерігають, тому поводяться так, ніби спостереження триває завжди. Це внутрішнє усвідомлення спостереження формує основи дисциплінарної влади, коли людина дисциплінує себе ще до того, як отримує наказ.
Паспорт стає частиною цього механізму. Він перетворюється на інструмент, що допомагає формувати самоконтроль і відчуття спостереження. І зрештою, індивід перетворюється на облікову одиницю — об’єкт, який можна зафіксувати, заархівувати, внести в звітність. Паспорт стає символом дисципліни, спостереження і нормалізації.
Ці зміни є не лише технічними. Це цивілізаційний злам. З формуванням сучасної бюрократії, зростанням населення, виникненням нових гуманістичних цінностей і тенденцій пізнього модерну старі методи управління вже не могли функціонувати. Тому виникла потреба в перебудові системи, що діє не через насильство, а через регламентованість. Саме тому паспорт – це не лише про контроль мобільності. Це про переформатування людини. Не зовнішнє – фізичне, а внутрішнє – структурне. Людина стає кодифікованою та віднині, вписаною у великі масиви даних, її ідентичність тепер не прихована, а лежить на папері.
Символізм кольору
Навіть колір обкладинки паспорта несе в собі політичне послання. Вибір кольору обкладинки паспорта залежить від історичних, політичних і культурних чинників кожної держави. 83 країни мають синій паспорт, серед них і Україна. 67 – червоний, 42 – зелений і лише 7 – чорний. Колір тут не лише естетичне рішення – це натяк дипломатії. Синій колір, наприклад, символізує прагнення до нових горизонтів, зв’язок із Заходом, відкритість до співпраці. Його часто обирають країни Америки, Океанії та частково Європи. Саме цей колір обрала й Україна, підкреслюючи свій цивілізаційний вектор.
Червоний колір – типовий для країн ЄС або тих, що прагнуть до нього. Це колір ідеології, приналежності до структури. Зелений – традиційний для мусульманських країн, адже в ісламі він має сакральне значення. А ось чорний – найрідкісніший. Це радше виняток, ніж правило. Його використовують для підкреслення унікальності або нейтральності. Наприклад, Нова Зеландія, де чорний – національний колір, або африканських країн, які не бажають мімікрувати під світові політичні блоки.
Нові трансформації
Після розпаду срср українці ще довго користувалися радянськими паспортами. Лише в 1994 році з’являється перший внутрішній паспорт України, а 1997 – закордонний. Але справжнє перетворення відбувається у 2020-х роках із запуском застосунку «Дія» («Держава і Я»). Уперше в історії країни паспорт перестав бути фізичним об’єктом і став цифровою сутністю — частиною інтерфейсу. Тепер посвідчення особи «живе» в хмарі. Ми носимо свою ідентичність у кишені, серед застосунків і сповіщень, і вже не потрібен фізичний документ, щоб підтвердити свою приналежність до держави.
Поява застосунку «Дія» була вимушеним, але своєчасним рішенням у відповідь на виклики пандемії COVID-19. Цей цифровий інструмент дозволив громадянам зберігати всі свої документи в телефоні — паспорт, ІПН, водійські права та інші посвідчення.
Це рішення дійсно спростило повсякденні процеси. Українці отримали доступ до державних послуг без черг, без паперової тяганини, без бюрократії. Паспорт став не лише посвідченням особи, а й «ключем» до держави як сервісу. Україна стала першою країною у світі, де цифровий паспорт був офіційно прирівняний до паперового на законодавчому рівні.
Подібні ініціативи розвиваються і в інших країнах. Наприклад, в Естонії діє електронна держава з ID-карткою, яка відкриває доступ до всіх адміністративних сервісів. У Китаї широко застосовується цифрова система розпізнавання облич і соціального рейтингу, де дані використовуються для заохочення або обмеження громадян. У деяких країнах, як Данія чи Фінляндія, цифрова ідентифікація вже активно застосовується в таких сферах, як медицина, освіта та фінанси. Однак саме Україна стала зразком швидкого переходу до повністю цифрової моделі на тлі кризи та війни.
«Великий китайський файрвол»
Проте такий високий рівень цифровізації також породив і нові ризики. Адже разом зі зручністю прийшла і нова форма контролю – невидимого контролю. Ми добровільно залишаємо за собою цифровий слід – від геолокації до історії покупок. Особистість тепер не просто засвідчується – вона верифікується в алгоритмах. Біометрія, електронні чіпи – усе це не тільки про зручність, а й про нові форми спостереження, де вже не держава стежить за громадянином, а громадянин добровільно викладає свій слід у цифровий простір. Це набір метаданих, поведінкових патернів, які зчитуються системами. І що більш відкритою стає держава, то більш прозорою стає людина.
Тому «Дія» — це не просто вікно в державні послуги. Це відображення нової форми взаємодії між владою та особистістю, коли межі між приватним і публічним, між «я» та «держава» стають прозорими.
Історія паспорта — це історія людини, яку документ спочатку супроводжував, потім маркував, а тепер — моделює. Документ, здавалося б, такий нейтральний, насправді завжди говорив про владу — хто ти, де ти, куди тобі можна йти і куди не можна. У цифрову епоху він говорить ще й про бажання бути поміченим, бути частиною системи, навіть якщо ця система надто прозора.
Дарія ФРОЛОВА
