89
Воєнне псевдо письменника, художника, військовослужбовця ЗСУ Бориса Гуменюка «Кармелюк». Про захисника Києва згадують побратими та друзі
Наприкінці грудня 2022 року під Кліщіївкою на Донеччині з групою бійців він пішов на бойове завдання. І не повернувся. Вважається зниклим безвісти. Можливо, у полоні. Його родина, побратими, друзі свято вірять, що він таки повернеться.
Нещодавно в Національному музеї літератури України тепло, по родинному відзначили 60-річчя Бориса Гуменюка, організувавши «Вечір надії». Модерувала зустріч поетеса, громадська діячка, науковець Тетяна Шептицька.
Власне, це була довга, тепла, щира розмова з поетом і воїном, у сподіванні, що він чує спогади та розповіді, і це додасть йому моральних та фізичних сил. Читали Борисову поезію, виконували пісні на його вірші, згадували незабутнє, пам’ятне чи то під час Революції Гідності, чи то в період оборони Києва від російських загарбників, чи то у мистецькій резиденції «Витівка». До речі, мальовниче село Войтове на Київщині, де має дачу Гуменюк, його друзі по письменницькому цеху назвали літрезиденцією «Витівка». Тут вони читають свої поезії, співають…
На «Вечорі надії» митці Сергій Пантюк, Дмитро Лінартович, Василь Живосил Лютий, а також Віктор Нестерук, Ігор Двигало свої виступи присвятили побратимові – Борису Гуменюку. Проникливими були спогади відомого поета, редактора, видавця Івана Андрусяка, заслуженого артиста України, актора театру і кіно Олександра Ігнатуші, журналіста Павла Вольвача та інших. Іван Андрусяк анонсував видання найновішої книжки Бориса Гуменюка, у якій міститимуться тексти «четвертої хвилі» віршів із війни.
Коли Дмитро Лінартович емоційно та дуже проникливо читав «Заповіт», який ще до широкомасштабного вторгнення написав Борис Гуменюк, у залі на очах українців виступили сльози. Може, то люди бачили, як копають солдати свої окопи?
Ось послухайте:
«…Сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури».
Ще живі».
А прочитайте, з якою неймовірною любов’ю Борис Борисович змальовує такий простий солдатський атрибут, як саперна лопатка:
«…Відточена до синього саперна лопатка, як травневе небо в Бердянську на світанні. Красива, як слово забутою мовою, написане водою на розпеченому камені, гостра, як тиша перед канонадою, котра вічно стоїть з відкритим ротом, небезпечна, наче в руках санітара хірургічний ніж. Твоє дзеркало, єдине з усіх дзеркал, яке відображає твоє справжнє обличчя, і твоя бритва в хвилину дозвілля…».
Між іншим, ще до широкомасштабної війни Гуменюк під час презентації книжки подарував свою унікальну саперну лопатку, зроблену майстром-умільцем, Національному музею літератури України, де зберігаються і деякі його рукописи, зокрема вірш «Заповіт». У музеї є також і дві картини Бориса, подаровані незадовго до виїзду на Донбас – «Соняшники» та «Вежа Донецького летовища».
У грудні 2022-го на полі під Кліщіївкою, де пропав безвісти Борис Гуменюк, улітку росли соняшники. А він же так любив малювати соняхи, наші українські. Усміхався до них так сонячно, ніби тримав усю цю неповторну красу на своїх долонях воїна, поета.
На «Вечорі надії» лунало щире слово від літературознавців, журналістів, зокрема Ніна Головченко, Олександр Хоменко звернули увагу на внесок письменника в сучасну мілітарну літературу, що в його «текстах закладено національні архетипи, правдиво передано реалістичні картини кривавої війни за свободу».
«Поезія та проза Бориса Гуменюка – це особливий рядок в українській літературі, зокрема, у комбатантській. Його надзвичайно потужні твори – це глибина, їх будуть досліджувати і вивчати літературознавці упродовж багатьох років. Гуменюк пише так, ніби кожне слово пропускає через своє серце», – сказала літературознавець Ніна Головченко.
Поет вважав за необхідне завжди бути там, де важко Україні. З перших днів широкомасштабної війни – у лавах добровольців, разом із побратимами, серед яких були і відомі митці, зокрема поет Сергій Пантюк, актор, бард Дмитро Лінартович, бандурист, рок-музикант, композитор Василь Живосил Лютий та інші знані українці. Цей мистецький бойовий гурт з іншими мужніми лицарями України став в оборону Києва, а потім воєнна доля відрядила їх до різних підрозділів.
Дмитро Лінартович згадував, як Борис Гуменюк весною 2022-го на околиці Бортничів у телефонному режимі зумів знайти екскаватор, щоб викопати окопи, Він наполегливо комусь телефонував із цього приводу, наполягав, підвищуючи голос, обіцяючи «дістатися» до найвищих чиновників Києва, якщо негайно не прибуде землерийна техніка. Через короткий час оборонний рубіж був готовий…
«Борис був, як вітер, у ньому завжди відчувалася кипуча енерегія», – каже Лінартович.
А побратим Василь Живосил Лютий виокремив типову рису в характері поета:
«Борис – дуже життєствердний, він – як мотор, двигун усього, що поставало перед нами. Ми завжди відчували Борисове міцне плече в будь-якій ситуації на війні. Його, бувало, запитували: чому ж він, поет, художник, покинувши все, пішов воювати? Він знизував плечима. Це просто чоловічий чин. Чин українця з великої літери».
«Лихі часи настали. Нині – час воїнів. Ще не настали часи поетів…», – це з книги Бориса Гуменюка «100 новел про війну».
Дехто з друзів радив йому вже не йти на велику війну, бо вже і вік, і вже так довго воював. Дослухався до поради? Ні.
«Ніхто не міг переконати Бориса Гуменюка не йти на війну в 2022-му (вдруге, після 2014 року). Ми з дружиною казали йому:
«Ти вже в роках, Борисе, вже воював, тобі ніхто ніколи не дорікне, чому ти не в окопах. У тебе вже не те здоров’я, що колись… Але ці прохання виявилися даремними. Він бачив себе на війні. Вважав себе більше воїном, а вже потім – поетом», – розповів очільник ОУН Богдан Червак.
Він передав донькам Бориса Гуменюка на зберігання почесну відзнаку – пам’ятний хрест за звільнення Київщини.
До присутніх на «Вечорі надії» звернулася і донька письменника Оксана, яка розповіла про свого турботливого, доброго батька, який завжди вірив у людей.
Гуменюк написав низку прозових книжок, зокрема роман «Лук’янівка» про київське СІЗО, одну з відомих поетичних збірок про війну «Вірші з війни». За мотивами його воєнної поезії в столиці поставили виставу «Блокпост «Україна».
За словами Тетяни Шептицької, тільки така натура, як Гуменюк могла об’єднати навколо себе різних людей. Сам він – із Тернопільщини, мешкає в столиці, а друзів має в усьому світі. На його заклик допомогти фронту одразу відгукувалися звідусіль, не тільки з України, а з багатьох куточків світу.
З його біографії відомо, що він захищав Донецький аеропорт, був волонтером. З 2014-го – заступник командира добровольчого батальйону ОУН, із 2015-го – голова Української Військової Організації, пізніше – ЗСУ.
Майданівець у минулому. Захищав Євромайдан у сутичках із «беркутівцями».
У червні 2014 року приєднався до спецбатальйону МВС України «Азов» та відправився в зону бойових дій на схід України.
Процитуємо, що говорив Гуменюк у 2014-му в інтерв’ю виданню «Новий погляд»,
«…Я пішов у військкомат. Вийшов молодий воєнком і запитує: «Ви служили»? – «Ні, не служив», «вам скоро 50 років»? – «Так, скоро 50 років». От він і каже: «Ми беремо всіх до 45 років. А ви можете створити партизанський загін. Ми вас записувати не будемо, щоб, як комп’ютер потрапить у руки ворога, про вас не дізналися». Я чемно подякував. І таких, як я, були тисячі. Тільки у нас на Київщині. Та хто мені має розказувати, як боронити свою Вітчизну!… Якшо нині ми відступимо, то через двадцять років тут воюватимуть наші сини та онуки. А я цього не хочу».
Такий він, справжній поет і великий воїн Борис Гуменюк. Ми також чекаємо на тебе, «Кармелю», з доріг війни.
Леонід ФРОСЕВИЧ
