819
Коріння історій для юних умів сягає міфологічної усвідомленості. Протягом тисячоліть цивілізації інтерпретували непередбачуваність життя через символічні оповіді — міфи та фольклор, які формували розуміння небезпеки, безпеки та суспільних норм. У міру розвитку суспільств розвивалися й їхні історії: перехід від міфів про створення світу до практичних притч, перехід від усних традицій до письмових форм.
Фольклор виник як метод «навчання через символізм», поєднуючи захоплення з етикою, щоб ознайомити дітей з культурними рамками. Психоаналітичні перспективи припускають, що ці наративи дозволяють молоді проектувати свій внутрішній світ — страхи, прагнення, батьківські архетипи — на фантастичних персонажів. За допомогою уяви діти конструюють ментальні стадії, де персонажі з книжок оповідань втілюють особисту боротьбу. Водночас казки вводять суспільні рамки — лаканівського «Іншого», що охоплює закони, мову та інституційні норми. Їхні сюжети кодують такі принципи, як справедливість, заборона та порядок, закарбовуючи культурні коди про мораль, обман та наслідки задовго до початку свідомого аналізу.
Ця взаємодія — екстерналізація емоцій та поглинання суспільних норм — формує фундаментальні несвідомі припущення, що формують сприйняття протягом усього життя. Ці вкорінені ментальні моделі впливають на реакції на життєві виклики задовго до того, як розвивається раціональне осмислення.
Кожна розповідь залишає в психіці емоційний відбиток. Персонажі стають внутрішніми голосами; сюжетні лінії перетворюються на повторювані ментальні сценарії. Навіть сучасні очищені версії зберігають відлуння свого первісного походження в культурній пам'яті.
Філософ Жан-Франсуа Ліотар протиставляв наративне знання науковим фактам. Там, де емпіричні дані потребують запам'ятовування, історії вбудовуються через яскраві образи та емоційний вплив. Їхній тривалий психологічний відбиток пояснює незмінну актуальність фольклору поза межами дитинства — він служить вмістилищем колективної травми, надії та трансформації. Це пояснює їх сучасні адаптації, що враховують соціальні зрушення, конфлікти та гендерну динаміку.
Твори Корнія Чуковського є прикладом цієї подвійності. Його дитячі оповідання, такі як «Мойдодир», виникли з лінгвістичних досліджень мовленнєвих моделей молоді. Однак радянська ідеологія запозичила такі наративи, щоб прищепити слухняну поведінку через ритмічну гру, демонструючи, як розповідь історій може стати маніпуляцією.
Чому ці казки досі існують?
У фрагментованому постмодерністському світі Ліотара фольклор зберігається завдяки своїй адаптивності — він проявляється в міському мистецтві, театрі та архітектурі. Вулиці Києва буквально демонструють це через міфічні фігури, що прикрашають будівлі та парки.
«Поляна казок» – культурний парадокс
Київська «Поляна казок» (2018) демонструє ідеологічні суперечності. Незважаючи на назву, яка натякає на українську спрямованість, вона змішує місцевих героїв з російськими, радянськими та західноєвропейськими діячами. Це зіткнення перетворює його з уявного простору на ідеологічне поле битви, відображаючи історичне культурне стирання під час радянського «інтернаціоналізму». Сучасна свідомість вимагає переосмислення, усвідомлення того, як ранні наративи формують несвідомі упередження ще до того, як розвивається критичне мислення.
Українські символи тут конкурують із колоніальними реліквіями:
«Царівна-жаба» пропагує пасивну долю замість активного героїзму, сприяючи формуванню залежного мислення, що суперечить українським архетипам.
Російська «Баба-Яга» втілює радше іноземні страхи, ніж справжню міфологію, символізуючи відчуження від рідних знань.
«Маленька квіточка Оленки» підсилює жертовну жіночність, програмуючи дівчат на пасивні ролі рятівниць за допомогою емоційних маніпуляцій.
Західні казки мають різні статуси:
«Кіт у чоботях» прославляє інтелект, а не грубу силу.
«Золота гуска» пропонує універсальну мораль без культурного конфлікту.
Вони функціонують як культурний обмін, а не нав'язування.
Культурна автентичність
Серед українських казок на галявині є:
«Івасик-Телесик» — подорож дерев’яного хлопчика, яка навчає розрізняти оманливу фамільярність. Його перемога завдяки хитрості та наполегливості є взірцем встановлення меж та самостійності.
«О» — трансформаційна історія, де лісові випробування спалюють лінь, воскрешаючи головного героя як стійкого козака через символічні цикли смерті/відродження.
«Водяник» — застережливий міф, що врівноважує людські амбіції з природними силами, караючи жадібність через водну відплату.
Український фольклор наголошує на колективній стійкості, а не на індивідуальному героїзмі, що відображає історичну самостійність. Таким чином, «Поляна» стає культурним лакмусовим папірцем — чи повинні діти стикатися з місцевими архетипами чи колоніальними залишками? Її потенціал полягає в тому, щоб зосередити українські наративи, водночас сприймаючи глобальні історії як свідомий вибір, а не нав'язані суміші.
Дарія ФРОЛОВА
