231
Витоки українських похоронних традицій
Похоронні обряди в Україні є одними з найдавніших елементів культури – вони сформувалися задовго до прийняття християнства та завжди мали магічно-ритуальний характер.
В архаїчні дохристиянські часи серед предків українців домінував обряд кремації та поховання в кургані. Померлого клали на велике багаття, часто разом з його особистими речами, зброєю, їжею, а іноді й з жертовними тваринами (наприклад, конем) – все це мало знадобитися йому в потойбічному житті. Відомо, що в скіфській традиції було прийнято ховати померлого воїна разом з його дружиною (ця практика здебільшого мала елітний статус), щоб її душа супроводжувала чоловіка, і він не блукав самотньо в потойбічному світі. Після завершення обряду кремації над похоронним багаттям насипали високий курган – земляний курган, який увічнював пам’ять про померлого та служив символом зв’язку з небесним світом.
Одним із ключових ритуалів була тризна. Вона включала жертвопринесення, військові ігри та спільне свято на честь померлого. Саме тризна символізувала прощання громади з померлим і стверджувала продовження життя для живих. Пізніше, після прийняття християнства, значення цього ритуалу змінилося, і тризною почали називати поминальний стіл, що збереглося в українській традиції й донині.
Поминки почали проводити безпосередньо біля могили, пригощаючи присутніх коливою (пам’ятною кутею), символічно вшановуючи пам’ять померлого. Ці поминальні трапези повторювалися кілька разів: на третій, дев’ятий та сороковий день після смерті, а потім через рік. Окремі поминки проводилися також після Великодня. Ця традиція сягає корінням у язичницький «культ предків», коли весняне пробудження природи вважалося часом «повернення» душ померлих до світу живих. Християнство не відкинуло ці обряди, а інтегрувало їх у власний календар, що породило своєрідний синкретизм. Тож сьогодні, одразу після Великодня, українці святкують поминальні дні на цвинтарях, поєднуючи пам’ять про предків з вірою у воскресіння.
Похоронні традиції в християнську епоху
Після прийняття християнства язичницьку кремацію замінив християнський звичай поховання тіла на освяченій землі, біля церкви, з відспівуванням та християнськими похоронними обрядами. Нова релігія, звичайно, принесла свої елементи похоронної культури, зокрема церковний дзвін як сповіщення про смерть та молитву за душу, хрест на могилі як знак віри тощо.
Однак, язичницькі похоронні звичаї не зникли повністю. Деякі з них були інтегровані в новий ритуал або зберігалися паралельно. Наприклад, обмивання тіла померлого водою та залишення посудини з водою в будинку пов’язані з давнім культом води, яка мала очищати душу. Запалена свічка біля тіла та в руках померлого є відлунням культу вогню, шанування священного вогню. Звичай виносити померлого з дому ногами вперед і тричі легенько постукати труною об поріг – також з глибини віків – таким чином попереджає домовик та інших мешканців потойбічного світу про прихід нової душі, щоб вона не турбувала живих. Розвішування дзеркал у будинку померлого або покладання монет на повіки померлого – все це також відлуння давніх забобонів про небезпеку неспокійного духу. Тому сучасні українські похоронні традиції є результатом тривалого синтезу християнських канонів та давніх язичницьких обрядів.
Еволюція київських кладовищ
Як одне з найдавніших міст Східної Європи, Київ має багатовікову історію поховань. Протягом століть місцями спочинку киян були переважно церковні та монастирські цвинтарі. Кожна велика церква чи монастир мали свою невелику територію для поховання духовенства, меценатів, видатних діячів. Відомо, що князі та знатні родини давнього Києва часто ховали своїх померлих у церквах або поблизу них – наприклад, у Десятинній церкві, Софійському соборі або в печерах Києво-Печерської лаври. Решту мешканців міста зазвичай ховали на церковних цвинтарях при парафіях.
Одним із найдавніших некрополів Києва вважається Аскольдова Могила. За легендою, у 882 році на цьому місці був похований варязький князь Аскольд, убитий князем Олегом. Пізніше на схилах Дніпра, де знаходилася його символічна могила, було збудовано дерев’яну церкву Святого Миколая. Невеликий цвинтар спочатку виник як цвинтар при церкві Святого Миколая, а згодом розширився за підтримки Пустинно-Нікольського монастиря. Протягом століть Аскольдова Могила залишалася місцем поховання знаті та заможних киян. Лише в 1930-х роках, за радянської влади, цей стародавній некрополь було ліквідовано, а над Дніпром створено паркову зону, а надгробки здебільшого прибрано. Лише наприкінці 20 століття, після відновлення незалежності України, територію Аскольдової Могили було передано громаді УГКЦ, яка відновила там церкву та повторно освятила землю для поховання. Сьогодні Аскольдова могила має статус національної історико-археологічної пам’ятки та вважається священним місцем у Києві.
У XVIII-XIX століттях, з розширенням міста та з гігієнічних міркувань, за межами історичного центру почали з’являтися міські цвинтарі. Одним із перших київських цвинтарів нового типу став Байківський цвинтар, заснований у 1833 році на землях, що належали поміщику Сергію Байкову. У Байкові поховано багато відомих діячів української історії та культури, зокрема письменниця Леся Українка, поети Максим Рильський та Павло Тичина, історик Михайло Грушевський та інші. За довгу історію некрополя тут накопичилося багато унікальних надгробків та склепів, створених відомими київськими художниками. На жаль, у бурхливому XX столітті значна частина старих поховань у Байкові була втрачена або знищена – особливо у воєнні роки та під час боротьби радянської влади з релігією. Сьогодні Байківський цвинтар є пам’яткою історії та культури.
Ще одним визначним київським некрополем є Лук’янівський цвинтар, розташований у північно-західній частині міста. Він був заснований міською владою у 1878 році (фактично, поховання на цьому місці відбувалися з 1871 року) спочатку як цвинтар для пацієнтів Кирилівської лікарні, а згодом як один з головних міських цвинтарів. На Лук’янівському цвинтарі понад дві тисячі могил: з них 277 найцінніших надгробків та надгробків мають статус пам’яток історії, мистецтва та архітектури та перебувають під охороною. Тут знайшли свій спочинок представники майже всіх відомих старшинських родів епохи Гетьманщини, видатні вчені, військові та митці кінця XIX – початку XX століть. У 1994 році Лук’янівський цвинтар офіційно отримав статус заповідника. Наразі він закритий для масових поховань: дозволені лише поховання на сімейних ділянках.
Окрім Байкового та Лук’янівського, у Києві налічується понад десяток діючих кладовищ – таких як Берковецьке, Лісове, Південне та інші. Нові міські кладовища зазвичай створюються на околицях, на землях, непридатних для забудови чи сільського господарства (яри, піщані ґрунти тощо). Однак з часом межі Києва настільки розрослися, що багато колишніх приміських кладовищ вже опинилися в межах міста. Наприклад, старе Дарницьке кладовище, засноване свого часу на околиці Лівобережжя, зараз оточене міськими кварталами та страждає від нестачі місця: могили там розташовані надзвичайно щільно, майже впритул одна до одної. Подібні проблеми притаманні багатьом українським некрополям: обмежена площа, занедбаність віддалених ділянок, складність догляду за старими похованнями тощо. Влада та громада намагаються вирішити ці проблеми: вони впорядковують території, вводять статус заповідників, забороняють хаотичні поховання. Однак проблеми мають ширший характер. Сьогодні ці питання стали особливо гострими через повномасштабну війну: кількість поховань значно зросла, тому багато кладовищ знаходяться на межі переповнення.
Закриті некрополі
На жаль, не всі київські цвинтарі збереглися до наших днів. Багато стародавніх некрополів були остаточно ліквідовані в різний час: іноді через брак місця чи санітарні міркування, іноді з ідеологічних причин. Як правило, такі цвинтарі спочатку закривали для нових поховань, коли за більшістю могил вже не доглядали, а пізніше приймали рішення про їх ліквідацію. Частину останків переносили на інші цвинтарі, якщо це було можливо, за згодою родичів або за наказом влади, якщо родичів не залишалося. Однак часто старі могильники були настільки занедбані, що їх неможливо було ідентифікувати та перемістити – тоді їх просто зрівнювали із землею.
До втрачених некрополів Києва належать, зокрема, Щекавицький цвинтар на Щекавицькій горі, Дегтярівське та Микільсько-Слободське кладовища, Йордан-Богословське та інші стародавні кладовища. Наприклад, Щекавицька гора наприкінці XVIII століття стала центральним місцем масового поховання жертв епідемії чуми. У XIX столітті цвинтар ще використовувався, але з часом його закрили, і до середини XX століття від нього майже нічого не залишилося. Подібна доля спіткала цвинтар при Видубицькому монастирі, заснованому в XI столітті, який проіснував майже до Другої світової війни. У 1930-х роках територію старого монастирського цвинтаря у Видубичах віддали під створення Центрального республіканського ботанічного саду: більшість могил тоді зрівняли з землею, залишивши лише невелику ділянку поховань біля монастирських стін. Нині на території ботанічного саду можна знайти кілька старих надгробків – останні сліди колись привілейованого некрополя, де спочивали представники київської еліти.
Окремо згадаємо трагічні місця поховань Києва, пов’язані з війнами та масовими репресіями. Найвідомішим з них є Бабин Яр, урочище на околиці міста, яке стало символом одного з найбільших злочинів нацизму. У вересні 1941 року німецькі окупанти за лічені дні розстріляли в Бабиному Яру десятки тисяч київських євреїв, а пізніше в одну й ту саму братську могилу зігнали та вбили ромів, військовополонених та підпільників. Загалом у цьому страшному місці загинуло понад 100 тисяч людей. Після війни радянська влада не поспішала вшановувати пам’ять жертв – урочище частково засипали, перетворивши на парк. Лише наприкінці 1960-х років тут було встановлено перший скромний пам’ятник, а за часів незалежності України Бабин Яр отримав кілька меморіалів та музеїв. Зараз це скорботне місце офіційно вшановується як історико-меморіальний заповідник, де щороку проводяться жалобні церемонії. Так само й інші місця скорботи часів Другої світової війни тепер мають меморіальний характер. Це масові поховання у колишніх нацистських концтаборах – Дарницькому та Сирецькому, де загинули десятки тисяч військовополонених та мирних жителів Києва. На місці цих таборів встановлено меморіальні знаки, таблички та пам’ятники.
Київські кладовища сповнені безліччю історій та символічних значень, що формувалися протягом століть. Таким чином, культура пам’яті та похоронні традиції – це давні мотиви, що живлять колективне відчуття часу та безперервності, змушуючи місто говорити голосами тих, хто вже мовчить.
Дарія ФРОЛОВА