399
Міфологічний час
Для стародавніх культур час був не абстрактною фізичною величиною, а радше містичною силою. У Греції його уособлював Хронос, нещадний пожирач буття; в індуїзмі — богиня Калі, що асоціювалася з часом і руйнуванням; а у ведичних міфах Яма першим пізнав смерть і відкрив шлях до царства мертвих. Для архаїчної свідомості час був вічним колом без початку і кінця; його не рахували, а проживали, відчуваючи його плин через природні події та ритуали.
У багатьох культурах цей цикл символізував Уроборос – змія або дракон, що кусає власний хвіст, що уособлює нескінченність та єдність життя і смерті – кінець будь-якого процесу стає початком нового. Подібна ідея відродження звучала також у слов’янських уявленнях про зміну пір року та ритуалах родючості.
До християнізації українські землі жили в природному ритмі. Весна означала відродження, літо – цвітіння, осінь – жнива, зима – мир. Ці цикли фіксувалися в обрядах – від весняних свят і купальських пісень до колядок і щедрівок, які оживляли календар, вплітаючи його в космічний порядок. Пантеон давніх богів (Дажбог, Ярило, Перун, Мокоша) задавав ритм життя громади. Час сприймався як стан або подія, тому така сакральна циклічність не потребувала механічного відліку.
Стародавні цивілізації – спроби впорядкувати хаос часу
Перші високорозвинені цивілізації намагалися нормалізувати часовий хаос міфів. Єгиптяни у II тисячолітті до нашої ери запровадили 365-денний сонячний рік, поділений на 12 місяців і три пори року, одночасно використовуючи місячний календар для релігійних церемоній. Саме в Єгипті виник поділ доби на 24 години — 12 для дня і 12 для ночі. Хоча години тоді ще не були рівними, цей принцип став основою світової традиції. У Китаї час розуміли як космічний цикл, створюючи 12-річне зодіакальне коло тварин, де кожен рік має свій символ і характер. Китайський календар поєднував астрономію з моральним і філософським баченням, вписуючи людське життя в ширший космічний порядок.
Не меншим досягненням було створення перших приладів для вимірювання часу. Єгиптяни, майже 3500 років до нашої ери, використовували сонячні обеліски та гномони, які відкидали тіні та ділили добу на частини. У 16 столітті до нашої ери з’явилися портативні сонячні годинники, що ділили добу на 10 рівних відрізків плюс «години» світанку та сутінків. Греки та римляни вдосконалили ці прилади та запровадили водяні годинники (клепсидри), які вимірювали час навіть вночі.
Ці винаходи виконували не лише практичну функцію, а й демонстрували рівень цивілізації. Контроль часу став важливим елементом державного управління: графіки сільськогосподарських робіт, релігійних свят та адміністративних подій формувалися за передбачуваними циклами. Однак час все ще мав ритуальний характер, підпорядковувався храмам та обрядам. Потреба в точнішій хронології виникла лише зі ускладненням бюрократії та релігійного життя великих цивілізацій.
Середньовічна революція
Європейське Середньовіччя принесло радикальну зміну у сприйнятті часу, поступово переходячи від міфічного рівня до дисциплінарного. У XIII-XIV століттях з’явилися перші баштові механічні годинники. Спочатку їх встановлювали на соборах і ратушах із суто практичним призначенням: вони відображали години молитви та роботи, регулюючи ритм міського життя.
Ця потреба в точності стимулювала науковий прогрес, тому в 1656 році голландський вчений Християн Гюйгенс сконструював маятникові годинники, які започаткували лінійне та механічне розуміння часу як однорідного та стандартизованого. Баштові годинники стали першими регуляторами суспільного життя, встановлюючи розклади для всього, від молитов до торгівлі.
Поява точних годинників символізувала перехід до культури дисципліни та порядку. У монастирях суворий графік служб за годинником підкреслював підпорядкування часу релігійному обов’язку. До кінця Середньовіччя час перетворився з ритуального ресурсу на адміністративний інструмент.
Час як стратегічний ресурс
Нова революція в розумінні часу відбулася в епоху великих географічних відкриттів та глобальних імперських амбіцій. Точне вимірювання часу стало ключовим питанням національного суверенітету, оскільки саме від хронометрії залежало визначення довготи, необхідної для безпечного судноплавства та світової торгівлі.
Перша національна обсерваторія в Європі була заснована у Франції в 1667 році, Паризька обсерваторія, за наказом Людовика XIV. Бачачи її успіх, британський король Карл II наказав створити Гринвічську обсерваторію в 1675 році як науковий центр для вирішення проблеми довготи для флоту. Хоча Британська обсерваторія була заснована пізніше, вона вирізнялася високою точністю спостережень та зоряними таблицями, створеними Джоном Флемстідом та його послідовниками, що зрештою забезпечило панування Гринвіча як навігаційного стандарту.
Наступним кроком стала поява морського хронометра – годинника, який міг точно показувати час в умовах змін кута нахилу та температури. Після десятиліть досліджень англійський майстер Джон Гаррісон створив у 1760-х роках портативний годинник, який відхилявся від курсу менш ніж на п’ять секунд під час тривалої подорожі. Цей винахід вирішив проблему довготи, і моряки змогли визначати своє місцезнаходження з безпрецедентною точністю.
Не дивно, що Велика Британія, маючи найбільший військовий і торговельний флот, швидко скористалася цим досягненням. Контроль у часі означав контроль над морськими шляхами, колоніями та інформаційними мережами.
У 19 столітті розвиток залізниць та телеграфу зробив місцевий сонячний час незручним. Поїзди, що долали сотні кілометрів за кілька годин, стикалися з різницею в часі між сусідніми містами навіть у 10–15 хвилин, що створювало хаос у розкладах руху. Британія першою вирішила цю проблему: у 1840-х роках залізниці країни перейшли на єдиний «лондонський час» (фактично гринвічський), і до 1847 року більшість станцій показували гринвічський час. Ця практика швидко поширилася на Європу та Північну Америку, але з розвитком міжнародних транспортних та телеграфних мереж стало зрозуміло, що локальних рішень недостатньо.
У 1870-х роках канадський інженер Сандфорд Флемінг запропонував радикальне рішення: поділ Землі на 24 часові пояси, кожен з яких мав довжину 15 градусів довготи. Його ідею підтримала міжнародна конференція у Вашингтоні в 1884 році, де делегати з 27 країн схвалили систему часових поясів з єдиним нульовим меридіаном у Гринвічі. Встановлення точки відліку з британської обсерваторії фактично закріпило лідерство імперії у світовій ієрархії. Відтоді час набув не лише технічного, а й геополітичного значення – вибір меридіана став символом політичної орієнтації країни.
Часові пояси як твердження ідентичності
У сучасну епоху, після Першої та Другої світових воєн, багато країн почали маніпулювати своїми часовими поясами заради політичного сигналу. Яскравим прикладом є Іспанія. Географічно Іспанія, як і сусідня Португалія, належить до західноєвропейської зони, тобто UTC+0. Так було до початку 20 століття, коли в 1940 році генерал Франсіско Франко, прагнучи продемонструвати солідарність з гітлерівською Німеччиною, перевів годинники на одну годину вперед, приєднавши країну до центральноєвропейського часу (UTC+1). Незважаючи на те, що Іспанія офіційно не вступила у війну на боці Рейху, цей символічний жест вирізнив її на часовій карті Європи. З того часу минуло понад 80 років, диктатура давно минула, але переведення годинника ніколи не скасовували: іспанці досі живуть не за часом, синхронізуючись більше з Варшавою чи Берліном, ніж зі своїми сусідами – Лондоном чи Лісабоном.
Ще більш радикальним випадком є Китай. За площею ця країна простягається через п’ять часових поясів (від UTC+5 до UTC+9). Однак у 1949 році, після приходу до влади комуністів, Мао Цзедун вирішив запровадити єдиний пекінський час (UTC+8) для всієї країни. Метою було продемонструвати єдність і централізм нової держави. Хоча на практиці це створювало незручності: наприклад, у містах західного регіону Сіньцзян офіційний світанок настає близько 10 ранку. Місцеве населення, насамперед уйгури, просто ігнорує «пекінський» часовий режим – там діє неофіційний «сіньцзянський час», який на 2 години відстає від офіційного часу (UTC+6) і ближче до справжнього сонячного часу.
В епоху глобалізації час також може стати інструментом економічної політики. Наприклад, крихітна острівна держава Самоа перейшла через межу зміни дат у 2011 році, пропустивши 30 грудня 2011 року. Таким чином, Самоа перейшла з «американського» календаря на «австралійський». Причина рішення була суто прагматичною: основні торговельні партнери Самоа – Австралія та Нова Зеландія – розташовані по інший бік межі, що раніше означало, що Самоа відставала від них на цілий день. Тепер самоанський понеділок припадає на той самий час, що й у Новій Зеландії та Австралії, що сприяє діловій співпраці. Випадок Самоа є яскравою ілюстрацією умовності часу. Країна буквально перемістила себе «в майбутнє» заради економічної інтеграції.
Українська хронологія – від імперських поділів до незалежності
Протягом усієї історії українських земель уявлення про час та методи його хронології відображали політичні реалії. У Середньовіччі та на початку Нового часу територія сучасної України була розділена між різними державами – Великим князівством Литовським, Польським королівством (пізніше Річчю Посполитою), Московією, Османською імперією, Кримським ханством, Молдавським королівством та Угорщиною.
Кожен з них приніс сюди свій час. На землях під Польщею та Литвою після 1582 року діяв григоріанський календар (як і в решті католицької Європи), православні регіони дотримувалися юліанського календаря (який відставав на 10 днів, а у 20 столітті – вже на 13 днів), південні регіони під протекторатом Кримського ханства та Османської Порти жили за місячно-ісламським календарем. Тож, водночас, різні частини України могли мати різну дату і навіть різний рік. Наприклад, 1700 рік уже настав у Галичині (за європейським стилем), тоді як на Лівобережжі його святкували лише з 1 січня 1700 року, після указу Петра I, коли Росія перейшла на календар «від Різдва Христового», але залишила юліанський календар. У таких містах, як Львів чи Кам’янець-Подільський, співіснували різні літочислення: у ратушах – григоріанський, у братських школах та церквах – юліанський, у синагогах – єврейський місячний календар. Такий календарний плюралізм був не лише незручністю, а й ознакою цивілізаційної розмежованості. Час визначався не стільки астрономією, скільки належністю до певної релігійної та політичної спільноти.
Після того, як більшість українських етнічних територій наприкінці XVIII століття увійшли до складу Російської імперії, ситуація частково уніфікувалася. Правобережжя перейшло на московський юліанський календар. Водночас австрійські Галичина та Буковина залишалися в рамках григоріанського часу. У XIX столітті ця різниця стала ще помітнішою, коли з’явилися залізниці. Наприклад, поїзд з Відня до Чернівців прибував за віденським часом, який відрізнявся від київського (розрахованого за петербурзьким часом) приблизно на годину. На одній території люди зіткнулися з кількома «офіційними» часами, що, з одного боку, вимагало коригування щоденних практик, а з іншого, символізувало приналежність до різних імперій.
Різкі зміни відбулися у 20 столітті після розпаду імперій. У 1918 році більшовицька Росія перейшла на григоріанський календар, відмовившись від 13 днів для синхронізації з Європою. Того ж року, з лютого, УНР також запровадила новий стиль, хоча Православна Церква продовжувала дотримуватися юліанського календаря.
Зі встановленням Радянської влади розпочався московський хронос. З 1919 року на території СРСР діяли стандартизовані часові пояси, а в 1930 році було запроваджено так званий «декретний час» – постійне переведення стрілок на годину вперед від стандартного часу, що мало забезпечити довший світловий робочий день. Старий церковний календар фактично було скасовано, а натомість затверджено календар революційних свят та пам’ятних дат (7 листопада, 1 травня тощо).
Сезонний перехід годинників на літній та зимовий час у СРСР був запроваджений лише у 1981 році під впливом економічних та промислових потреб. Таким чином, радянська епоха призвела до тотальної політизації часу, перетворивши його на інструмент ідеології, дисципліни та конструювання нової історичної міфології.
Після відновлення незалежності України розпочався поступовий вихід з московського часу. Формально наша держава залишалася у другому часовому поясі (UTC+2, тобто на центральноєвропейський). У 1990-х роках Україна разом з Європою двічі на рік переводила годинники на літній та зимовий час, орієнтуючись на загальноєвропейську практику. Показово, що у 2014 році Російська Федерація відмовилася від сезонних змін часу, залишившись на постійному зимовому часі (для Московії – UTC+3). В Україні питання часу у 2010-х – на початку 2020-х років набуло чітко політичного забарвлення. Перебування в складі європейського часопростору все частіше сприймається як підтвердження цивілізаційного вибору.
Літній час
Ідея переходу на літній час належить новозеландському ентомологу Джорджу Вернону Хадсону, який у 1895 році запропонував перевести годинник на дві години вперед протягом літніх місяців. Його мотивація була досить особистою. Після роботи він збирав комах і хотів мати більше світлового дня ввечері. Хоча його пропозицію не було реалізовано, сама ідея потрапила до публічного обговорення.
Незалежно від Гудзона, у 1907 році англійський підприємець Вільям Віллетт розробив подібну концепцію: поступове зміщення часу на 80 хвилин протягом чотирьох тижнів. Його ініціатива привернула увагу британської влади, але не була одразу впроваджена.
Практичне впровадження переходу на літній час відбулося лише у 1916 році під час Першої світової війни. Німеччина та Австро-Угорщина першими перевели годинники на годину вперед, щоб заощадити паливо та енергію. Цей приклад швидко наслідували Велика Британія, Франція та США. У той час це здавалося блискучою ідеєю, адже вона дійсно дозволяла скоротити витрати та спрямувати ресурси на фронт. Протягом 20 століття багато країн запровадили сезонний час у мирний час, обґрунтовуючи це економією електроенергії та підвищенням продуктивності праці в довші світлі вечори.
Однак, з розвитком технологій ефект від такої практики став сумнівним. Дослідження останніх десятиліть показують, що реальна економія електроенергії мінімальна або взагалі відсутня, оскільки сучасна економіка споживає енергію цілодобово. З іншого боку, лікарі та біологи відзначають негативний вплив регулярних змін часу на здоров’я: порушення біоритмів, стрес для організму, підвищення ризиків серцево-судинних проблем у перші дні після зміни годинника. Те, що було символом раціональності сто років тому, зараз все частіше називають анахронізмом.
У країнах ЄС активно обговорюється питання скасування переходу на літній час. У 2019 році Європейський парламент вирішив відмовитися від переходу на літній час з 2021 року, але через пандемію та енергетичну кризу це не було реалізовано.
В Україні дискусії щодо скасування переходу на літній час тривають вже багато років. У 2021 році Верховна Рада вперше розглянула законопроект про відмову від переведення годинників, але рішення тоді не було прийнято. У липні 2024 року парламент підтримав новий закон, який передбачав перехід на постійний зимовий час (UTC+2). Однак станом на 2025 рік документ не підписаний Президентом України, тому сезонна система часу залишається чинною. Дискусія щодо переходу на літній час досі відкрита та набуває не лише технічного, а й політичного змісту. Вибір постійного часу пов’язаний з цивілізаційним ходом: природний зимовий час (UTC+2) ототожнюється з європейським простором, тоді як літній час (UTC+3) – з орієнтацією на Російську Федерацію.
Отже, час — це не природна даність, а штучна домовленість, створена для приборкання хаосу існування. Колись він жив у міфологічних циклах та спонтанності природи, а тепер став жорстким культурним та геополітичним інструментом.
Дарія ФРОЛОВА