«Як на мене, критерій оцінки киянина – це двері в метро. Якщо ти не притримав двері…»
Київ – осередок романтики, а ще одночасно й осередок боротьби. Тут обожнювання вулиць, подвір’їв і зелених круч Дніпра завжди переплітається з готовністю киян відстоювати не лише місто, а й суверенітет.
Телезірка Марічка Падалко ділиться, що кохання спалахнуло між нею та Єгором Соболєвим якраз на Майдані під час Помаранчевої революції. І їм доводилося шукати затишні романтичні куточки для своїх зустрічей.
Після Помаранчевої революції чоловік Марічки став парламентарем і очолив Комітет з питань протидії корупції. Соболєв підтримував киян у битві за збереження Біличанського лісу й ініціював виїзне засідання комітету, щоб привернути увагу до цієї проблеми. З початком повномасштабного вторгнення він пішов на передову. Син Марічки та Єгора у свої 16 років став на захист Літературного скверу, а тільки-но йому виповнилося 18 – теж рушив на фронт.
До Дня закоханих Марічка Падалко, яка має особистий «тест на киянина», розповідає, де в столиці закохані планують маршрути для зустрічей, як у неї тривав період віддаленої любові з Києвом і як після оборони дитячих майданчиків виростають справжні кияни, здатні вийти на Майдан з плакатами і не потребувати при цьому лідера.
Київ – ідеальне місто для поцілунків
Ви народилися в Києві, але коли виникло відчуття, що Київ – це дійсно ваше місто?
Я люблю Київ з юних років, але ось таке беззаперечне усвідомлення, наскільки сильно я люблю і наскільки сильно я належу саме цьому місту, з’явилося в мене у 18 років. Тоді я поїхала в США, оскільки виборола стипендію американського уряду на однорічне навчання. Для мене це була значна внутрішня перемога: отримала це місце на чесному конкурсі. Я не знала, чи повернуся, і таке відчуття було перші пів року. А потім мене охопила ностальгія. І не за державою, а за містом.
Саме в Америці мені захотілося перейти на українську мову: нас відправили разом з представниками різних країн колишнього СРСР, і саме там у мене було перше усвідомлене відчуття відмінності між росіянами та українцями. Я не бажала, щоб мене з ними ототожнювали.
А що саме посприяло такій українізації?
На одному кампусі була дівчина зі Львова, я почала з нею спілкуватися українською, і так почала використовувати українську в повсякденному житті, а не тільки на уроці. І ось тоді в мене почалася велика заочна любов з Києвом.
Коли я повернулася – пригадую той день: літаком до Москви й поїздом до Києва, київський перон, мене зустрічало багато людей – я нарахувала з гордістю, що це було 11 друзів. Ми в той же день ходили Києвом, на Майдані, біля фонтанів, всюди фотографувалися.
І це відчуття радості, щоденної ранкової радості, яка з’являється через те, що я прокинулася в Києві, не залишало мене, можливо, пів року. Я жила тоді в батьків на Гончара, п’ятий поверх, дерева не були такими високими, не було цих надбудов над історичними будівлями. Я прокидалася вранці й бачила у вікно куполи дзвіниці Софії Київської – і така: «Вау, круто, я вдома і я в Києві!» Ось тоді, думаю, і почалися мої усвідомлені відносини з Києвом.
Зйомки проєкту Києве мій в Оранжереї на ВДНГ, Наталія Соколенко, Сергій Костянчук та Марічка Падалко
А якщо говорити про «романтичні маршрути», то які місця для вас із Єгором Соболєвим, асоціюються з Києвом? Ви – відома пара, тому всім цікаво дізнатися про вашу історію кохання у Києві.
Популярна пара – це означає, що є свої переваги та недоліки. Тому зараз доведеться говорити відверто. Коли ми почали наші відносини, це було таке знайомство, коли ми прагнули краще пізнати один одного.
Відразу після завершення Помаранчевої революції, де, власне, і виник такий потяг між нами, ми почали зустрічатися на кавування. І оскільки ми тоді зовсім не були впевнені, чи це просто кава, чи це кава і щось більше, то ми цю каву пили обережно – в такому місці, де були певні, що не зустрінемо людей, які нас знають.
Це був Макдональдс на Хмельницького – там є такі місця біля вікна з краєвидом на вулицю. Ну, будемо відвертими, в перший час, в таку інтенсивну фазу романтичних відносин, місцем для зустрічей часто може бути автомобіль – це для спілкування. Назвемо це так. В центрі Києва безліч таких провулків, або таких тихих вуличок, де темно, романтично, куди можна заїхати автомобілем і «поговорити». І це теж було.
Марічка Падалко з Єгором Соболєвим фото з сімейного архіву
Згодом ми дуже багато гуляли пішки. Я, загалом, дуже люблю ходити пішки. Єгор спершу мав до мене таке упереджене ставлення: мовляв, «зірка телебачення», їздить автомобілем. Чи вміє ходити пішки? А я виросла в центрі, і я всюди пересуваюся пішки. Це приємно й чудово.
Як усе змінилося, коли ви почали жити разом?
У Єгора було таке правило: кожні вихідні має бути якась культурна подія – виставка, музей, щось для нашого спільного дозвілля та внутрішнього розвитку. Наша перша квартира, яку ми орендували як самостійну, була на Подолі – на Сковороди, безпосередньо над «Каффа», першою такою популярною кав’ярнею. Найчастіше ми ходили до Мистецького культурного центру Києво-Могилянської академії – там на той час було багато виставок.
А з дитинства найромантичніше для мене місце – подвір’я Софії Київської. В родині це називали «садок»: мене туди водили гуляти. Я пам’ятаю камінчики біля виходу – один вищий, один нижчий, один круглий, один гострий. Я вчилася там ходити – і для мене було досягнення пройти з першого по останній, балансуючи. Це був мій ігровий майданчик – і я там любила гуляти.
І пізніше я вже чоловіка теж туди приводила. Ну і, звісно, Володимирська гірка, Старий Київ, Золоті ворота, місце, де я виросла. Єгор теж казав, що дуже його любить, у нього офіс, де він колись працював, був на Рейтарській.
Столичні пристрасті. Як романтики протистоять забудовникам
Кияни добре знають: щоб Київ зберігав свій романтичний вигляд, утворений з мальовничих куточків на берегах Дніпра, парків, старовинних кварталів, потрібно боротися. Розкажіть ваші історії боротьби за київську красу.
Нам усім разом – із чоловіком і ще зовсім маленькими дітьми – довелося боротися навіть за простір біля будинку на Гоголівській. Там дитячий майданчик опинився під загрозою забудови.
Що саме планували звести на дитячому майданчику?
Цю ділянку отримали для себе, імовірно, не зовсім законним шляхом, Міністерство внутрішніх справ. Нібито, для будівництва багатоквартирного будинку для правоохоронців. Але згодом вирішили, що правоохоронцям буде «комфортно жити» в торгівельно-розважальному центрі, й змінили технічне завдання під будівництво цього торгово-розважального центру.
Це було наше перше місце боротьби, коли діти були маленькі. Вони брали участь у всіх цих акціях, ходили під МВС на мітинг, і на майданчик, чого тільки не було, але двір вдалося відстояти. Це якраз було напередодні Революції Гідності. І це фактично для моїх дітей перший став такий маленький майдан-майданчик.
Потім були й інші «гарячі точки» – Павлівський сквер, Обсерваторна гірка та багато інших місць. А ось Літературний сквер ми вже передали у спадок. За нього боровся наш старший син Михайло.
Михайло Соболєв на фото в центрі між Наталею Українською та Катериною Зарембо в Літературному сквері
Він був частиною ініціативної групи, організовував заходи, щоб привернути увагу, щоб Літературний сквер залишався таким, яким має бути.
На захист цього скверу виступили і Ліна Костенко, і Ада Роговцева. Що б ви порадили киянам, які теж хочуть захистити свій двір чи культурну спадщину від руйнування?
Головна порада – реагувати. Коли люди звертаються до медіа, надсилають листи до органів влади, здається, що на них не відповідають, але коли накопичується певна критична маса цих зусиль, усе одно з’являється результат.
Адже нічого не робити й казати: «Ми маленькі люди, нічого не зміниться, від нас нічого не залежить» – так воно й відбуватиметься. Наш майданчик – це перед будинком, а за 300–400 метрів – Павлівський сквер, який теж доводилося відстоювати від забудовників, котрі тоді були людьми Володимира Сівковича (Сівкович – екс-депутат і віце-прем’єр-міністр, підозрюваний у державній зраді, втік до Москви). І тоді теж нам вдалося його відстояти.
Якби ми боялися, у нас ніколи не було б Майданів
Як кияни приходять до цієї боротьби попри ризики та побутові турботи?
Почнемо з роботи. Я на роботі (телеканалі 1+1) понад 20 років, пережила не одного власника каналу, директора. У мене ніколи не виникало питань з боку роботодавців щодо соціальних ініціатив чи громадських акцій. Можливо, їм щось не подобалось, але мені ніколи це не висловлювали. Ба більше, мені здається, що в думках цінували мою активну позицію і завжди мене за це поважали.
Щодо маленьких дітей… Я пам’ятаю акцію в Павлівському сквері, з якої «Детектор медіа» опублікував фотографії – мені було так соромно за ті світлини. Тоді третій дитині було кілька місяців, вона у слінгу на руках, середня у візочку, третя стояла за руку. Я дуже втомлена, я негарна, собі не подобаюся. Але я прийшла на цей мітинг.
І відверто: після того, як я пережила перші місяці з трьома дітьми, мені було абсолютно все одно, чи переживу акцію з забудовниками. У мене ніколи тут не було страху. Було розуміння: цей сквер потрібен моїм дітям, щоб було місце гуляти, вчитися кататися на велосипеді. Вперше син почав там грати в футбол. Мені здається, що коли ти боїшся – ти накликаєш на себе біду. Коли ти не боїшся – ти створюєш навколо себе невидимий захист.
Не було страху, навіть коли конфлікт через забудову був з МВС?
У мене було таке внутрішнє, можливо, наївне відчуття, що дітей і жінок не повинні чіпати, а про безпеку в першу чергу має піклуватися мій чоловік. За нього я завжди хвилювалася. За себе – менше.
Єгор Соболєв пішов захищати Україну. «Селфі» робила Марічка Падалко
Хоча згодом усе змінилося: коли чоловік став політиком і був депутатом Верховної Ради, ми отримували листи з погрозами облити дітей сірчаною кислотою. Це було страшно, і певний час за дітьми наглядали.
Якби ми боялися, в нас ніколи не було б Майданів. А при тому всьому, що, наприклад, в мене там був колега зі Львова, ще до 2004 року, він якось міг собі дозволити іноді не дуже тактовно говорити мені, що кияни – це такі не зовсім вже українці, не дуже відповідальні, аж поки не стався помаранчевий Майдан. Так, туди приїхало багато людей, але коли починається Майдан, перші люди, котрі у найважливіший, найвідповідальніший момент його починають, виходять на протести першу-другу добу – це завжди кияни.
Марічка Падалко під час Помаранчевої революції, 2004 рік фото з Інстаграм ведучої
І ось тоді, мені здається, така повага політична і соціальна до киян почала з’являтися саме у 2004 році, саме з боку тих громадян, яких вважали більшими українцями, ніж ми.
Чому Київ так часто стає місцем протестів?
Мені здається, що Київ і воля – дуже подібні за відчуттями слова. В Києві завжди дихалося вільно, навіть у найтемніші часи. І ще київська географія допомагає: всі дороги ведуть зверху й знизу на Майдан Незалежності.
І Київ – столиця, тут завжди політична нестабільність. Але є й інше: кияни часто були налаштовані на те, щоб обрати кращу владу для держави, і не завжди на те, щоб розібратися з місцевою владою. На загальноукраїнських виборах мені завжди зрозуміло, як голосує Київ, а ось на місцевих – іноді було враження, що голосували «інші кияни». Можливо, це суб’єктивно, але мені здавалося: ми більше державники, ніж експерти місцевого самоврядування – і місто від цього страждало.
Потрібно це виправляти. Але як?
Мені дуже подобається наша молодь. Вони краще розуміють, як працює держава: звідки гроші беруться, що це не «гроші держави», а податки, які сплачують їхні батьки. І невипадково рушійною силою протестів, спрямованих на місцеву владу вже під час повномасштабного вторгнення з вимогою виділити з бюджету Києва кошти на ЗСУ – була молодь: студенти, старшокласники. Вони розуміли, що таке ПДФО, скільки йде на програму «Захисник», скільки – на «Дороги».
Свідомо витрачали час, у вихідні приходили, бо в будні вчилися, і врешті-решт домоглися зміни міського бюджету на користь фінансування війська.
На місцевих виборах інколи було враження, що голосували «інші кияни»
Протест «людей з картонками» на захист незалежності антикорупційних органів теж молоді люди організували. Ви, напевно, як учасниця Помаранчевого Майдану та Революції Гідності, порівнювали ці протести?
У мене були дуже дивні відчуття. Ми йшли такі, знаєте, як «гуру революції»: з думкою: «Діти, ми вам допоможемо». А коли прийшли, подивилися, як усе організовано, зрозуміли: вони вже все знають без нас. На третій день того протесту я думала, що наступним гаслом буде «Лі-де-ра!», тому що під час Революції Гідності був такий момент, коли всім хотілося єдиного лідера, оскільки революційна трійця Віталій Кличко, Олег Тягнибок та Арсеній Яценюк не справлялися. А тут я зрозуміла: вони лідера не потребують. Вони обирають ідею, а не людину.
Потім я записала з ініціаторами «Картонкового протесту» розмову – і вони казали, що не відчувають потреби в лідері, мовляв, дуже ненадійно покладати надії на одну людину, бо вона може помилитися – і разом з нею помилиться і ідея.
І ще один момент: я пам’ятаю, як іду з протесту, підіймаюся вулицею Богдана Хмельницького – попереду чоловік з маленькою дівчинкою, вона тримає плакат. І тато каже: «Ти прийдеш додому, складеш цю картонку, сховаєш і збережеш. І коли минуть роки, ти згадаєш, що з татом ходила на протест». І я подумала: ось як передається культура київського спротиву.
Критерій оцінки киянина
А хто ж заслуговує на звання видатного киянина? У нас зараз є формальний список «почесних», але там досі є і Брєжнєв, і прем’єр Російської імперії Столипін. А останнім часом присвоєння цього статусу стало масовим. Це знецінює. Хто ж може мати таке звання?
Я не вважаю, що обов’язково потрібно народитися в Києві, щоб стати видатним киянином. «Киянство» можна оцінювати за тим, що ти зробив для Києва: наскільки змінив Київ і киян, і наскільки про тебе будуть пам’ятати.
Київ – унікальна столиця: дуже відкрита до інших, дуже добре приймає інших, не має чітко вираженого столичного снобізму.
Знаємо, що маєте свій «тест на киянина». Можете розповісти загалу, що це за тест?
Для мене тест на киянина – це двері в метро. Якщо ти не притримав двері – я мовчки скажу: «У нас в Києві двері притримуються». Але це мовчки.
Це такий внутрішній снобізм, який я про себе кажу, коли бачу, що людина не притримує двері в метро чи в магазині. Мені здається, що кияни завжди притримують двері. Це і є для мене такий єдиний показник.
«Пробіг під каштанами» – любов до руху по-київськи
«Пробіг під каштанами» – відносно нова київська традиція, порівняно з віче, яке трансформувалося в майдани. Проте, це вже є частиною київської ідентичності. Цей пробіг з 1993 року проходить у центрі столиці на початку травня. Акція проводиться з дуже благородною метою – збір коштів на лікування дітей з вадами серця. Цю традицію поширили по всьому світу кияни, котрі виїхали з України під час війни. Ви активна й постійна учасниця «Пробігу під каштанами», як пояснюєте цей феномен розповсюдження цієї київської традиції по світу?
Пробіг під каштанами в Польщі, який організували українці фото з Facebook-сторінки Посольства України в Польщі
Можливо, Київ – його краса, його атмосфера, причина того, що я стала активною бігункою. Спочатку я думала, що народила трьох дітей, потрібно собою щось робити, потрібно бігати, так. Але я дуже люблю бігати саме по Києву. Я люблю різні маршрути, люблю брати автомобіль, навіть їхати в інший район Києва, щоб там побігати, бо там красиво.
У Києві, навіть коли ти бігаєш тим самим маршрутом, оскільки це живе місто, воно ніколи не буває однаковим, ти завжди наповнюєшся енергією вдвічі більше, ніж ти бігаєш по доріжці, тому що ти береш цю енергію ще й від міста. Від людей, яких ти зустрічаєш. Або навпаки, від того, що ти нікого не зустрічаєш, якщо це дуже рано, а тільки чуєш пташок. Чи зупиняєшся десь у ботанічному парку сфотографувати білочку.
Київ тим унікальний, що ти можеш бути в самому центрі міста, зайти в якийсь парк, чи забігти на Труханів острів, і ти фактично через 500 метрів опиняєшся в зовсім іншій атмосфері – в дикій природі.
Щодо поширення по світу «Пробігу під каштанами», скажу так: мені здається, що киянки, де б вони не опинялися зараз, перетворюють ті міста, де вони є, роблять усе навколо себе кращим. Вони привносять туди свої ініціативи.
Єгор Соболєв і Марічка Падалко вважають, що бігати разом – романтично знімок екрану з Facbook-сторінки Єгора Соболєва
До дня Святого Валентина «Голка» пропонує створити карту романтичних місць не тільки столиці, а й усієї України. На ній можна позначати локації, котрі надихають і окрилюють громадян, зокрема це стосується зелених зон, культурної спадщини й археології. Також можна за бажанням коротко описати свою романтичну історію, яка пов’язана з цим місцем. У травні, на день Києва, «Голка» зробить добірку найромантичніших історій киян і гостей міста та оголосить список найбільш атмосферних місць Києва.
Ведучі Наталія Соколенко, Марічка Падалко та Сергій Костянчук
Наталія Соколенко, Сергій Костянчук, «Голка»