“`html 
«Наші постановки вже на Бродвеї. А росіян там ніколи не було. І не повинно бути»
Сучасний український театр досі такого не знав. Переповнені зали на кожній виставі в столичному театрі Франка, квитки зникають миттєво. І це не є перебільшенням. Майбутні покоління дивуватимуться, як під час атак, в холод, без електроенергії кияни не тільки відвідували театри. Квитки на деякі вистави дістати неможливо, тому що водночас за ними в перші хвилини продажу починають полювати не менше 15 тис. бажаючих.
Більше того, Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка пішов ще далі. Тут запровадили театральний туризм регіонами. Ті, хто не мають можливості потрапити на виставу в Києві, їдуть в Одесу, незважаючи на обстріли, в інші обласні центри. А деякі взагалі «впіймали» «Конотопську відьму» в Парижі або Нью-Йорку. Спектаклі зі столичного театру імені Франка вже і на Бродвеї. Там, куди російські митці ніколи не добирались.
Директор театру, колишній міністр культури, народний артист Євген Нищук розповідає, як найближчим часом театр імені Франка зробить так, щоб реалізація квитків стала більш справедливою. Той, хто був найближчим до придбання квитка, але не зміг цього зробити, наступного разу може мати перевагу.
Нищук таку популярність театру пояснює тим, що актори переживають разом з киянами все прямо «тут і зараз». Він згадує, що в часи Революції Гідності боротьба розпочалася біля монумента засновникам міста – Кию, Щеку, Хориву та Либіді. Тоді він вигукував: «Києве, вставай!» Саме Нищука назвали «голосом Майдану». А чотири роки тому, теж у лютому, у перші дні повномасштабної війни актори разом з іншими оборонцями пішли захищати столицю.
Громадська ініціатива «Голка» в межах спецпроєкту «Києве мій» провела розмову з Євгеном Нищуком, котрий чотири роки тому пішов боронити рубежі міста на лінію Ірпеня, Бучі та Гостомеля, а потім очолив театр імені Франка.
Ефект «тут і зараз»: над містом – ракети, в театрах – аншлаги
Чому саме під час війни відбувся небачений театральний підйом?
Люди більш гостро відчувають значущість нинішнього моменту. Театр – саме про це: про «тут і зараз». Саме цю живу енергію люди почали цінувати набагато більше, ніж кіно. Театру завжди було нелегко з ним конкурувати. Війна зробила театр особливо важливим. Театр став почуттям спільності: у вас сьогодні була тривога, але і в нас сьогодні була тривога. Ви втомлені фізично, психологічно? І ми. Але ми вам даруємо цю енергію, щоб ви чи відволіклися, чи помріяли, чи отримали якусь надію… І ви нам аплодуєте. І ми собі разом аплодуємо, бо ми разом зараз стверджуємо життя в цій жорстокості. Ось цю дивовижну річ дає оця рефлексія театру.
Тобто театр став таким виразником цих процесів, в яких ми живемо, які змінюються від критичного болю, так, за своїми близькими, рідними, знайомими, які гинуть кожного дня за нашу свободу. І разом з тим ти ж не можеш постійно в цьому перебувати. Ти прагнеш хоч і якоїсь втіхи, хоч трохи, і якоїсь усмішки, та, навіть, сміху, який може виникнути, але осмисленого. Це дуже цінна річ, і хотілося б підтримувати цей рівень зацікавленості до театру і його розширити.
Ми вирушили з виставами по регіонах, тому що розуміли, наскільки тяжке становище в багатьох містах. І ми бажали привернути тією ж «Конотопською відьмою» чи іншими нашими найкращими виставами людей і в інші театри України. Здійснити внутрішній туризм. Хто не міг потрапити в Києві на виставу, в Луцьк за нами поїхали. Кажуть: «Нарешті ми приїхали в Одесу і потрапили на виставу, ми її зловили!»
Знаємо багатьох, хто роками не може придбати квитки на «Конотопську відьму». Просили у вас спитати: то як звичайній людині купити нарешті цей квиток?
Я розумію незадоволення частини глядачів. Але реальність така: хто швидше натиснув – той і придбав. У момент початку продажу щонайменше 15 тисяч людей одночасно намагаються купити квитки. На «Калігулу» місця продаються за сімнадцять секунд, 120 місць Камерної сцени. На «Конотопську відьму» (головна сцена – 800 місць) – приблизно за п’ятдесят секунд повний sold out. Станом на сьогодні через систему реалізації, інтегровану з застосунком «Дія», на нашому сайті зареєстровано близько 200 тис. користувачів.
Найближчим часом плануємо представити мобільний додаток театру Франка. А ще я попросив наших програмістів впровадити електронну чергу для тих, хто не встиг натиснути і купити першим, але був дуже близько. Ми прагнемо, щоб ці глядачі мали пріоритет у викупі квитків наступного разу. Я дуже серйозно ставлюся до цього питання.
Наскільки цікавим і зрозумілим зараз є український театр за кордоном?
Інтерес до вистав Театру Франка давно вийшов за межі Києва та України. Наша вистава «Макбет» зараз прямує європейським туром. Так само, як раніше «Конотопська відьма» їздила за океан і вражала своєю технологічністю. Неймовірний sold out був навіть у Нью-Йорку на Бродвеї тієї ж «Конотопської відьми».
До речі, на Бродвеї російські театри не пробивалися. У Лондоні довелося робити додаткову виставу через величезний попит. І ми це не для діаспори це робимо, хоча зрозуміло, що українців, розкиданих світом через війну, багато.
«Конотопська відьма» в Театрі Франка. фото: ft.org.ua
Вистави за кордоном робимо з субтитрами. За нашими розрахунками, щонайменше, 40% залу – іноземці. Ми сприяємо зміні погляду світу на нас.
Ви народилися у Франківську, але з юності живете та працюєте в Києві. Як сьогодні визначаєте власну ідентичність, подвійна чи вже повністю київська?
Київська! Я відчув це майже відразу, ще тієї ночі, коли приїхав на прослуховування до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. Я тоді шукав вхід на Хрещатику, біля Бессарабки. Двері були так заховані, що я години три ходив навкруги. Зрештою мені сказали, що прослуховування відбувається в іншому місці – в головному корпусі на Ярославовому Валу. Вахтерка порадила не шукати транспорт, а просто йти пішки вгору.
Коли я добрався до інституту, була вже пізня година. Вже місцева вахтерка мене «іногороднього» пожаліла і попросила за мене майстрів, які завершили прослуховування, але ще були там на місці. Мовляв, там прийшов такий хлопець з такими очима, поверніться, не пошкодуєте! Вони повернулися і таки допустили мене до наступного етапу. Я йшов назад униз по Прорізній, почався дощ, краплі падали на каштани. Це був травень. Саме в той момент я вперше дуже чітко відчув Київ, його енергетику.
Згодом я натрапив на текст поета-шістдесятника Миколи Вінграновського, коли він згадує приблизний такий же епізод, коли приїхав з Миколаєва: «В той вечір я вперше побачив Дніпро і Київ».
Мій Київ формувався поступово – з маршрутів і районів, які я досліджував пішки: Прорізна, Володимирська, Львівська площа, Татарка, Кожум’яцька долина. В студентські роки я обходив київські пагорби, вночі лазив в недобудований «Замок Ричарда», смажив шашлики на схилах Дніпра, ходив на довгі прогулянки містом. Я дуже активно проживав Київ – не як турист і не як гість, а як людина, яка намагається його зрозуміти, відчути, пройти ногами й пам’яттю. Гадаю, саме тоді місто мене й прийняло.
Як у стінах Театру Франка сьогодні представлений Київ?
Режисер Ігор Білий створив у нас дуже обдаровану роботу «Невеличка драма» Валер’яна Підмогильного рік тому. Події цієї історії відбуваються в центрі Києва, на Жилянській. І дуже багато людей відразу реагували: «Ой, як тепло! Я там жила», «А я там ходила», «А там у мене була школа». Це відразу зачіпає. Дуже зачіпає. Дуже хочеться, щоб матеріалу про Київ на нашій сцені стало більше він цього вартий. Але й Київ навколо нашого театру має змінитися.
А як саме він має змінитися?
Рік тому, коли я очолив театр, який є брендом і України, і Києва, я сказав собі: театр починається зі скверів навколо нього і почав реновацію навколотеатрального простору. Вже вдалося здійснити реновацію скверу навпроти театру. Також у мене є повністю розроблена візуалізація оновлення скверу ліворуч від театру – з погруддям Івана Франка. Сталінський постамент під ним треба замінити і перенести погруддя на видне місце, бо зараз його не видно, фактично, постамент заховали так, щоб ніхто Каменяра й не бачив.
Слід також звернути увагу на під’їзди до театру. Зараз це якийсь хаотичний заїзд транспорту: з самого ранку заїжджають і паркуються працівники офісів, а глядачам потім до театру неможливо під’їхати. Так не повинно бути. Це треба врегулювати і для працівників, і для глядачів, які ввечері мають мати передбачуване місце, де зупинитися і прийти на виставу.
Напевно, зараз слушний час для того, щоб сказати, що фінансування культури не повинно бути на останньому місці. Тому що культура завжди була зброєю, просто цього українці не до кінця розуміли. Але зараз це яскраво виявляється.
Але найважливіше зараз у часи війни – треба змінювати не лише під’їзди, а й підходи. Дорога від Майдану по вулицях Городецького, Заньковецької не придатна для маломобільних наших глядачів, зокрема, для поранених ветеранів, яким складно долати цей шлях, бракує облаштованих переходів, багато чого. У мене є вже розроблений план від початку Майдану до входу в театр, який би зробив весь інклюзивний шлях.
Є вже важливий проєкт пам’яті Леся Курбаса. Він же керував цим театром з 1924 по 1926 роки. Про це ніхто не говорить! Як і про те, що він жив у знаменитому Будинку з химерами архітектора Владислава Городецького – це сусідній з нами будинок (зараз це офіційна резиденція Президента України – ред.). На місці одного з наших складів на горішньому поверсі, який вже дуже близько до тих химер, ми робимо ще один майданчик – «сцену під химерами». Хочу, щоб там постав новий, модерний, експериментальний, некласичний і неакадемічний простір, який би говорив про важливі речі.
Лесь Курбас говорив: «Суспільство буде завтра таким, який є театр сьогодні»
Два Майдани і одна війна
Зараз Україну охопило обговореннями чудової кінострічки «Ти – космос». Виконавець головної ролі Володимир Кравчук дуже дотепно і влучно передає ідентичність свого героя хмельничанина. А якими словами, інтонаціями, звичками чи культурними кодами можна було б передати дух киян?
Справжнім символом Києва для мене став Майдан часів Революції Гідності. Тоді відбувалися тектонічні зрушення, які формували наше усвідомлення незалежності та київської ідентичності.
Особливо пам’ятаю ніч з 10 на 11 грудня 2013 року, під час першого штурму Майдану силовиками.
Тоді ніхто не чекав небезпеки, бо були якісь поважні іноземні гості у Києві. Але серед ночі раптово розпочався штурм. Я вигукував: «Києве, вставай! Київ, будь ласка, приїдьте!» І кияни справді приходили – не випадкові відвідувачі, а саме жителі міста, які захищали його. Таксисти на Майдан людей везли безкоштовно.
Саме біля монумента засновникам Києва – Кию, Щеку, Хориву та Либіді – починалася битва киян з «Беркутом». Це моє розуміння київської ідентичності.
Події під пам’ятником засновникам Києва – Кию, Щеку, Хориву
А ще символ міста – це кияни, які масово пішли в лютому-березні 2022-го обороняти свій Київ від російських окупантів. (Нищук мобілізувався до ЗСУ, служив в аеророзвідці на Миколаєвсько-Херсонському напрямку, а також на Чернігівщині і Сумщині до призначення в 2024 році директором Театру Франка – ред.).
Весна 2022 року фото з fb-сторінки Євгена Нищука
Так от, битва з цим «Беркутом» першої лінії, якою я командував: не повертатися спинами, бо будуть добивати. Коли вони розвернулися, ми знову відігнали їх саме за монумент засновникам Києва. Дуже багато речей тут символічні.
Влітку 2025 року великий протест київської молоді був просто під стінами Театру Франка, який ви очолюєте. Що це за цікава закономірність: там, де революція – там Нищук, де Нищук – там чекайте революцію?
Мене часто запитують, чи буде третя або четверта революція? Я, насправді, дуже обережний у цих розмовах, бо вони надзвичайно чутливі. Я б дуже не хотів, щоб саме такими процесами ми приходили до бажаних, справедливих суспільних рішень. Водночас саме ці процеси змінили нас.
Ті, хто у 2004 році ще школярами, часом просто з цікавості потрапляли на Майдан, пам’ятають тепло чаю, бутерброди, вогонь, щирість, пісні. Вони ходили з учнівськими квитками. Я тоді оголошував: якщо загубили приходьте, забирайте, я віднесу їх у певне віконечко на «Укрпошті».
«Голос» Майдану фото з fb-сторінки Євгена Нищука
А вже у 2013–2014 роках ті самі люди, учні четвертих, п’ятих, шостих класів на той час приходили до мене з цими учнівськими квитками і казали: «Євгене, ви тоді оголошували, що сьогодні небезпечно і треба йти додому. Тепер мені вже 18, 19, 20 років. І я буду тут залишатися і буду захищати нашу свободу».
Бутерброди, які Кияни несли в лютому 2014 року були загорнуті в серветки з написами «Тримайтеся» і «Виживіть» фото: «Громада Приірпіння»
Ті ж, хто були зовсім юними або тільки чули про героїзм Героїв Небесної сотні, які віддали життя у 2013-2014 роках, вийшли на протести вже тепер, аби захистити незалежність антикорупційних інституцій. Це все ж таки була не революція, а ціннісний протест.
Це ще одне нагадування про те, що ми дуже дорого заплатили. Життям багатьох – понад сотні. Коли їх стало більше ста, я сказав: на превеликий жаль, у нас з’явилася нова сотня – найсвітліша, яка буде світити нам з небес і дивитися на наші діяння – Небесна сотня.
Тому до цього я ставлюся дуже обережно. Але це й свідчення певної стійкості нашої свідомості та соціальної активності.
❗Пройти тест: «Чи добре ви знайомі з Києвом?»
Наталія Соколенко, Сергій Костянчук, «Голка»
“`