Коротко: Анатолій Криволап – один із найвідоміших українських художників, чиї роботи очолюють міжнародні аукціонні продажі українського мистецтва. Напередодні свого 80-річчя він розповів Kyiv Post про свій творчий шлях, свободу, війну, підтримку ЗСУ та майбутнє України.
Анатолію Криволапу 11 вересня виповнюється 80 років. Український живописець, майстер нефігуративного живопису та пейзажу, у 2012 році отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка. У 2021 році став дійсним членом Національної академії мистецтв України, а у 2025-му – золоту медаль Академії за видатний внесок у візуальне мистецтво України, а також був відзначений як Національна легенда України.
З 2010 року Криволап очолює рейтинги найдорожчих українських художників на міжнародних аукціонах, зокрема Phillips, Sotheby’s, Bonhams і Christie’s.
Kyiv Post: Коли Ви вперше відчули, що бути художником – це Ваше покликання?
Анатолій Криволап: Все почалося ще в дитинстві. Малювати було для мене найприроднішою річчю. Коли я запитав маму про це, вона сказала: «Ти в дитинстві малював коней по всіх моїх стінах. І мені доводилося постійно їх білити після твоїх творчих пригод».
У своїй монографії про Вас мистецтвознавиця Олеся Авраменко написала: «Навряд чи хтось міг тоді уявити [за часів дитинства Анатолія Криволапа], що через багато років темно-синій кінь, намальований на тлі ясного неба Яготина, вирушить не просто до Лондона, а до Phillips de Pury, одного з найпрестижніших художніх аукціонів світу». Яким кольором було просякнуте Ваше дитинство та юність? Яким кольором була Україна для Вас тоді?
Світло-блакитним і синім. Небо було блакитним. І вода теж. Я виріс біля досить великого озера. Уночі, коли не було електрики, темрява мала особливий колір, що створював якусь магію.
А ще є яскраві спогади з дитинства. Коли дівчата виходили заміж, вони одягали українське національне вбрання – вишиті сорочки, плахти… Усе це формувало мозаїку того, що я створював пізніше.
Зараз 2026 рік. Дивлячись на Україну очима художника, який знайшов ключ до володіння кольором, якого кольору Ваша країна сьогодні?
Думаю, це контрастні кольори – темно-синій, червоний, чорний. І, мабуть, мусить бути ще яскраво-жовтий, бо це колір світла та надії.
А якщо поглянути в майбутнє, який колір домінуватиме в Україні?
Наші рідні кольори – синій та жовтий. Ця нескінченна лінія поля та неба – хоч і проста, але дуже потужна.
Ви не залишали Україну з початку повномасштабного вторгнення і з перших його днів почали підтримувати українських військових.
Так, я нікуди не їхав. Навіть коли загроза була лише за 30 кілометрів [від Києва], я не виїжджав.
Моя допомога була спрямована на підтримку українських воїнів. Звісно, я маю дещо більші можливості, тому загалом закупив допомоги для наших військових приблизно на 500 000 доларів.
Ви належите до покоління художників, які формувалися за радянських часів. Проте Ви шукали та знайшли власний, самобутній стиль. Ваша творчість глибоко пов’язана з українським пейзажем, а визнання прийшло, так би мовити, вчасно. Що допомогло, і продовжує допомагати, зберегти цей внутрішній стрижень?
Чиста інтуїція. У ті роки, про які Ви згадали, я сидів у Києві, в майстерні в підвалі, в котельні на Нивках, експериментував, шукав – намагався зрозуміти, як воно має бути, як торкнутися того, що мені близьке і значуще.
Я не брав участі у виставках. Відійшов у самітність і так захопився цими пошуками, що не помічав ані часу, ані того, що в той непростий, але важливий період я фактично перебував поза мистецьким світом.
Це тривало майже десять років, приблизно до 1986-87 року. І це був надзвичайно цікавий і насичений час.
Міжнародне визнання прийшло пізніше. Де відбулася Ваша перша виставка за кордоном?
Перша моя виставка за кордоном була в Нюрнберзі в 1992 році. У Києві я продав одну зі своїх картин за немислимі на той час 300 доларів. Потім поїхав до Німеччини на відкриття своєї персональної виставки – і там мою картину, Карпатський пейзаж розміром 87 на 105 сантиметрів, купили за 12 000 німецьких марок!
Я зрозумів, що те, що я роблю, знаходить відгук у людей і цінується.
Ваша творчість глибоко пов’язана з українським пейзажем.
Я багато думав про пейзаж, який несправедливо відсунули на другий план. Я відкрив для себе, як за допомогою кольору передати своє відчуття природи.
Я також вважаю, що пейзаж – це найпатріотичніший жанр, бо він може повно і тонко передати красу країни.
До приблизно 2000 року я дуже серйозно працював з абстракцією. Цікавився нею з юності. Потім, коли переїхав жити за місто, знову, вже з позиції свого дорослого життя, побачив те озеро, яким захоплювався в дитинстві.
З’явився певний імпульс – як у творчості, так і в житті загалом. Тож я зацікавився роботою з пейзажем таким чином, щоб повернути йому належне місце в мистецтві, спираючись на свій особистий досвід з абстракцією.
Розкажіть про досвід роботи над муралами для Церкви Покрова Пресвятої Богородиці в селі Липівка, Київська область.
Спочатку я відмовився від пропозиції. Сказав ініціатору та спонсору проєкту, що я – абстракціоніст, і це не моє.
Минув час, і одного дня жінка сказала мені, що від такої пропозиції відмовитись не можна. Можливо, я щось винен Богові. Тож я вирішив, що зроблю церкву, але за умови, що ніхто не контролюватиме мою роботу.
І так воно й сталося.
Ми дуже гармонійно працювали з Ігорем Ступаченком. Ми розділили обов’язки. Він займався темами та композицією, а моя відповідальність – колір.
Все відбувалося захопливо і якось несподівано легко. Я відчував якусь допомогу згори. Першого дня, коли я прийшов малювати, там лежали чотири полотна розміром 2 на 4 метри. Я просто вирішив спробувати щось зробити з ними – і за день написав одне.
Останнє полотно я писав незвичним способом: мене на спеціальному кріслі возили. Сили з’являлися, бо протягом усього процесу створення муралів над нами та навколо нас була якась незрозуміла допомога.
Ця церква, яку обстріляв ворог навесні 2022 року, стала справжнім історичним пам’ятником. Церкву буквально розстріляв ворог: у архангелів були розірвані груди, у серафимів – відірвані крила…
Ми вирішили залишити мурали в такому вигляді для майбутніх поколінь і як приклад злочину проти української культури.
У 2015 році художники Анатолій Криволап та Ігор Ступаченко розпочали створення першої частини муралів, які були встановлені в церкві у 2020-2021 роках. Після початку повномасштабної війни село Липівка було окуповане російськими військами. Церква стала прихистком. Навесні 2022 року навколо церкви відбувалися запеклі бої. Купол, де вже були встановлені архангели, серафими та Пантократор, зазнав особливо сильних пошкоджень. – Kyiv Post
Як змінилося Ваше відчуття краси під час війни?
Практично не змінилося.
Що для Вас означає свобода?
Свобода – це коли ти можеш робити те, що тобі приносить радість. Жити так, як хочеш, без заборон.
Свобода – це мати можливість відкрито висловлювати свої думки, коли є така потреба.
І свобода – це також бути оточеним людьми, які так само є вільними.
Озираючись на Ваш шлях – а він був довгим і прекрасним – що дає Вам найбільше відчуття задоволення?
Усе. Мій весь шлях, від самого початку. Я б не змінив жодного дня.
З усіма невдачами та успіхами, з усім, що я пережив, моє життя було неймовірно цікавим і захопливим!
Розкажіть про свої плани. Які майбутні проєкти?
Мої найближчі плани – відкрити кілька виставок, а потім я подумаю, що робитиму далі. Під час війни я продовжую працювати над усіма своїми основними темами.
Починаючи з 8 вересня, моя виставка буде представлена в Музеї авангарду. Ще дві виставки прийматимуть відвідувачів з середини вересня в Арт-Домосфері та Київській картинній галереї.
Чого б Ви хотіли побажати українцям та світу у Ваш ювілейний рік?
Українцям потрібно об’єднатися, бо небезпека очевидна. І враховуючи, що Україна як держава вперше воює за себе, нам потрібно зрозуміти, що це історичний факт, і треба допомагати армії – кожному, чим може.
Щодо іноземців, я б побажав, щоб вони залишалися уважними, співчували Україні та підтримували її в цій неймовірно складній боротьбі, наслідки якої матимуть глибокий вплив на сучасну історію людства.