У Національному художньому музеї (NAMU) 27 березня розпочне роботу виставка живописця Анатолія Лимарєва — “Схід сонця”. Це спільна ініціатива NAMU та артфундації “Дукат”. Її кураторами виступили Олена Грозовська, Михайло Кулівник та Катерина Лісова, а дизайн розробила Дарія Подольцева. Усі зазначені особи увійшли до креативної групи, яка працювала над виставковим проєктом “Алла Горська. Боривітер”, що нещодавно отримала Шевченківську премію.
Експозиція займає п’ять залів і представляє близько 100 робіт. Йдеться про краєвиди Донецької області, зображення людей з близького кола художника, шевченкіану, а також архівні фото, зроблені самим Лимарєвим та його дружиною Світланою Доценко. Крім того, спеціально для виставки митець Вітя Кравець і композитор Олексій Шмурак створили мультимедійну інсталяцію. Об’єднати все це в єдиний проєкт допоміг Олександр Буралака, який відповідав за архітектуру експозиції.
Про таку виставку в Національному художньому музеї Анатолій Лимарєв думав ще за життя. Однак за радянської влади шлях до головних інституцій для представника неформального мистецтва був закритий, а художник пішов з життя ще до отримання Україною незалежності.
Хоча ім’я Анатолія Лимарєва добре знають у професійних колах, його роботи, зокрема, були частиною постійної колекції NAMU, а також знаходяться в приватних колекціях України та Європи, для широкої публіки його постать залишається terra incognita.
Суспільне Культура розповідає про життєвий шлях художника та особливості його творчого методу.
Формування
Анатолій Лимарєв народився в місті Амвросіївка, Донецька область, яке було окуповане російськими військами ще у 2014 році. У рік народження художника, 1929-й, почалися сталінські репресії, внаслідок яких його батька Григорія було заарештовано і відправлено до Казахстану. Після відбуття покарання він деякий час перебував у тимчасовому поселенні, де зустрів іншу жінку, тому не повернувся до родини. Анатолій більше ніколи не бачив свого батька, про що шкодував.
Художню освіту отримав у Києві. З 1946 по 1951 роки навчався у художній школі імені Тараса Шевченка (зараз — Київський державний художній ліцей імені Тараса Шевченка), яку закінчив із золотою медаллю.
Вищу освіту здобув у Київському державному художньому інституті (зараз — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), який відвідував з 1951 по 1957 рік. Там він, зокрема, навчався у майстерні живопису Сергія Григор’єва, чиїми учнями також були Алла Горська, Віктор Зарецький та Олександр Дубовик.
У дипломній роботі — “Дівчина-шахтарка” — художник змалював образ, що суперечив вимогам тогочасної соцреалістичної школи.
Олена Грозовська говорить, що художник не міг служити ідеології, писав не те, що було потрібно, а те, що бачив: “Йому кажуть, вибачте, в СРСР шахтарок немає, а він відповідає, що це моя знайома, вони існують”.
Дипломна робота Анатолія Лимарєва “Дівчина шахтарка”, 1957. Archive UU
Незважаючи на те, що в рік закінчення навчання художник взяв участь у Всесоюзній художній виставці в Москві, а згодом його роботи виставлялися на республіканських, всесоюзних і міжнародних виставках, зокрема на Кубі, цей випадок значною мірою визначив його подальший творчий шлях.
У студентські роки пише свій перший автопортрет. До цього жанру він звертатиметься протягом усього життя: останній автопортрет датується початком 1980-х.
Дослідниця творчості художника Ольга Лагутенко у каталозі до виставки “Анатолій Лимарєв. Той, що йде за сонцем” (2015) зазначає: “В автопортретах художник відобразив свою творчу духовну біографію. Все інше — лише факти”.
Анатолій Лимарєв, “Автопортрет”, 1967. Надано артфундацією “Дукат”
Особливий погляд на Донеччину
У 1957 році Лимарєв повертається на схід України і протягом десяти років живе та працює в Донецьку. Там він керує студією образотворчого мистецтва при Донецькій організації Спілки художників України. А також виконує замовлення, серед яких оформлення дитячого кінотеатру в Донецьку та піонерського табору “Молода гвардія” в Одесі.
У цей період він пише сюжети, присвячені Донеччині: “Дамба” (1965), “Стигле поле” (1967) та “У донецькому степу” (1969). Грозовська називає Лимарєва “людиною Донеччини”, підкреслюючи, що художнику припала до душі саме первісна краса регіону, а не його індустріальне альтер-его – Донбас (Донецький кам’яновугільний басейн).
Саме в цей період художник звертається до образу Тараса Шевченка: переосмислює традиційний образ Кобзаря, зокрема, створюючи полотно “Тарас Шевченко у засланні”. Донька Лимарєва, Анна, припускає, що шевченкіана натхненна роздумами про батька митця Григорія, який, ніби йдучи слідами Шевченка, також відбував покарання в Казахстані.
Анатолій Лимарєв, “Тарас Шевченко у засланні”, 1961–1982. Надано артфундацією “Дукат”
У 1967 році Лимарєв переїжджає до Києва, де облаштовує майстерню на вулиці Хорива, Поділ. В описі до виставки “Сонцесхід” наголошується, що хоч Лимарєва зазвичай називають київським художником, головною темою його творчості завжди залишалася рідна Донеччина. Саме туди художник повертався щоліта “у пошуках особливого південного світла”.
Він любив зображати сонце, яке ніколи не виконувало на його полотнах пасивну функцію, — через це товариші називали художника “українським Ван Гогом” і “сонцепоклонником”.
Грозовська також відзначає захоплення Лимарєва кольором і припускає, що він, можливо, був найкращим колористом XX століття.
Анатолій Лимарєв, “Дитинства кришталевий день”, 1980–1985. Надано артфундацією “Дукат”
У лещатах системи
Вже 1968 року Анатолій Лимарєв приєднується до Алли Горської, Віктора Зарецького, Валентина Смирнова і Бориса Плаксія, щоб створити мозаїку “Прапор перемоги”. Робота, також відома як “Естафета”, виконана на замовлення для центральної зали “Слава” музею “Молода Гвардія” у Краснодоні (з 2016-го — Сорокине), місті на Луганщині, нині окупованому російською окупаційною владою. Робота зазнала ідеологічної цензури, а Аллі Горській, яку того року вдруге виключили зі Спілки художників, навіть довелося відмовитися від авторства на користь архітектора проєкту Валентина Смирнова.
Ескіз мозаїчного панно “Прапор перемоги” для музею “Молода гвардія” у Краснодоні (нині Сорокине). Archive UU
У 1970-му Лимарєва прийняли до Спілки художників УРСР. Це членство значною мірою визначало долю тогочасного художника, адже без нього було важко навіть отримати художні матеріали.
Сімдесяті відзначилися кількома замовленнями для Художнього фонду УРСР: картини для закладу харчування в Києві та санаторію “Букорія” в Кишиневі.
Ольга Лагутенко зазначає: “Коли Лимарєв виконував замовлення худфонду, йому було особливо складно – не міг він писати те, що його не зачіпало”.
“Він передусім художник, а вже потім частина системи. Тому не дивно, що коли він приносив художній раді свої пейзажі, їх просто не приймали. Вони не виглядали як академічний радянський живопис”, — каже Грозовська.
У цей період Лимарєв також ілюструє оповідання для дітей, які друкують у журналі “Малятко”.
У 1974-му Лимарєв отримує майстерню в Печерському районі Києва, на тодішній вулиці Перспективній (з 2016 року перейменована на честь українського військового, героя України Ігоря Брановицького). Таким чином він опиняється поряд з іншими художниками, з якими тісно спілкується: скульптором Борисом Довганем, скульпторкою Ольгою Рапай, живописцем і скульптором Михайлом Вайнштейном, племінником інститутського викладача Сергія Григор’єва та художником Ігорем Григор’євим і живописцем Валентином Реуновим.
Наприкінці 1970-х Лимарєв переїздить до нової майстерні на Оболоні, де навколо нього формується коло учнів, яких він готує до вступу у свою альма-матер. Серед них: Віталій Призант, Олександр Луцкевич, Дмитро Фіщенко, Владислав Грицюк. Відмінністю навчання художника стає неформальний спосіб взаємодії.
Анатолій Лимарєв, “Еолова арфа”, 1982–1985. Надано артфундацією “Дукат”
1984 рік відзначився єдиною публікацією про творчість художника за його життя. У шостому випуску щорічника “Советская живопись” вийшла стаття Ольги Петрової “Анатолий Лимарев”.
Наступного року художник взяв участь у “Виставці дев’яти” в Республіканському будинку художника, де, крім його робіт, експонували картини Олександра Агафонова, Галини Григор’євої, Людмили Загорної, Якима Левича, Владислава Мамсікова, Віри Морозової, Олександра Сулименка та Юлія Шейніса. Виставка викликала резонанс, як серед глядачів, так і в професійній спільноті.
У 34-му випуску часопису “Культура і життя” 1991 року Левич відгукнувся про неї так: “Загалом ця спроба закінчилася трагічно: нас не сприйняли самі художники… Ми якось нікуди не вписувалися: були ні ліві, ні праві… Крім того, ми надто довго домагалися цієї виставки — майже 16 років. Скільки довелося перенести, щоб її відкрили! Ось вона відбулася — і нічого не змінилося…”.
Сонце завжди сходить
Лимарєв пішов з життя 6 листопада 1985 року, звівши рахунки з життям. За словами Грозовської, причиною цього стала неможливість самореалізації в радянських умовах. Його останнім твором став портрет художника Григорія Гавриленка, який помер за рік до того. Згодом він отримає назву “Друзів зустрічає”.