Руслана Ключко та Віта Котик розповідають про експозицію “Зворотний рух. Щоденники”: ще одна оповідь, ще одна локація.

У Малій галереї "Мистецького арсеналу" 15 січня відкривається індивідуальна експозиція Руслани Ключко за кураторства Віти Котик — "Зворотний рух. Щоденники".

Це задум, який апелює до досвіду не/повернення через оповідь про рідне місто Руслани — Хутір-Михайлівський, що на Сумщині, за десять кілометрів від кордону з Росією. В експозиції представлені фото, графічні твори та відео, у яких авторка досліджує перехід між пам'яттю та дійсністю, місцем, яке є фізично, і тим, що зберігається в особистих збірках та спогадах.

Анастасія Курінська спеціально для Суспільне Культура поговорила з Русланою Ключко та Вітою Котик про передісторію створення задуму, Сумщину, професійний шлях та становлення мисткині, особливості формування експозиції, концепцію виставки та любов до рідних країв.

Як зародилася ідея втілення проєкту? Хто її висловив, чи вона з’явилася в результаті обговорення?

Віта Котик: Я давно стежу за творчістю Руслани. Якось вона запропонувала мені зробити виставку, представивши кілька власних проєктів. Спочатку я думала зробити колективну виставку про пейзаж Сумщини — я теж звідти родом. Але з часом у нас із Русланою виникла дуже тісна розмова про наш регіон, і я усвідомила, що бачу справжнє вираження у поєднанні декількох її робіт. Це фотолітопис, який Руслана веде з 2022 року, та її дипломна праця — графічний триптих "Про повернення", що дуже вразила мене своїм розмахом і технікою.

Ключовим аспектом моєї кураторської діяльності є те, як локація, спільнота та оточення впливають на творчий потенціал і розвиток митця. Звертаючи увагу на практики різних регіонів, як-от Харківська школа фотографії, львівська, одеська, закарпатська школи, хочеться поговорити про унікальні риси та характеристики й у контексті Сумщини.

Я відчуваю і знаю, що вони існують, і вірю, що вони особливо впливають на погляд митця, тому в сфері моїх досліджень, зокрема, сучасні творці з Сумщини. Наприклад, Антон Саєнко, Віталій Кохан. Їхні роботи, художня мова — красномовні та досить специфічні, тому дуже хочеться дослідити це глибше, й у цьому контексті співпраця з Русланою є важливою.

У своєму дослідженні я також зосереджуюсь на темі природи, екоциду, ландшафту: як він реагує на людські дії, зокрема військові лиха, і як він існує сам по собі. Слід згадати про МогрицюМогриця — село на Сумщині, де з 1997 року відбувався міжнародний лендарт-симпозіум "Простір покордоння"., яка також розташована на Сумщині. Вона ще ніби доступна нам (станом на 15 січня 2026 року Могриця є частиною територій, які перебувають під контролем України — Ред.), але, на великий жаль, є небезпечною для відвідування, оскільки повністю замінована. Фестиваль лендарту (симпозіум "Простір покордоння" — Ред.) вже декілька років не може продовжувати свою діяльність у звичному для себе середовищі, і це велика втрата для мистецької спільноти та всіх нас.

Тому хотілося б окремо наголосити на тому, як наш ландшафт страждає та видозмінюється. І оскільки Могриця знаходиться на Сумщині, захотілося провести паралель з Хутором-Михайлівським, нагадуючи про важливість фіксації цього ландшафту, запам’ятовування цього ландшафту та сумної згадки про те, що кудись ми ще можемо повернутися, а кудись — ні. Тема зовсім не нова, але знову хочеться згадати про те, що продовжує турбувати.

Руслана Ключко: Так, насправді є питання, які викликають біль і про які хочеться розповісти, тому я і вирішила, що нам із Вітою було б чудово поєднати наші зусилля. Я вже давно стежила за її кураторською діяльністю, відвідувала виставки і мені дуже подобалося, як вона працює — її підхід, тематика, експозиційні рішення. Це досить цілісні проєкти. Мені також здалося, що наше спільне походження із Сумщини може стати відправною точкою.

Завдяки кураторському погляду Віти моє розуміння своїх творів досить змінилося. Дуже важливо мати цей діалог і можливість отримати коментар зі сторони: те, як вона це бачить і сприймає, на що звертає увагу. Її текст наче зібрав усе до купи і поглибив наповнення виставки.

Віта Котик під час монтування виставки “Зворотній рух. Щоденники”. Надано Малою галереєю “Мистецького арсеналу”/Дар’я Ланова

Яким чином ви підібрали місце?

Віта Котик: Мала галерея позиціюнує себе як експериментальний простір, де виставляються молоді творці. Це також було б дуже доречно для Руслани, власне, це її ініціатива.

Руслана Ключко: Я думала про те, щоб простір був достатньо великим для дипломних робіт, бо там по чотири метри кожна, і не так багато місць, які можуть їх нормально фізично вмістити. А також про спрямованість галереї. Мені здається, що ми дуже добре вписуємось серед інших виставок і тем, з якими працює Мала галерея.

Згодна. Дізнатися, що наступний проєкт у Малій — твій, було для мене несподівано, але я одразу подумала, що твої роботи будуть дуже органічними у цьому просторі. Розкажіть про те, як ви відбирали роботи, яким був основний принцип?

Руслана Ключко: Як мисткиня я дуже активна, у мене багато робіт. І дуже прикро, коли вони лежать десь у шухляді або демонструються на переглядах в академії (Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури (НАОМА) — Ред.), їх бачить дуже мало людей. Я думала про те, що хочеться більше показати це іншим, тому в мене була певна кількість проєктів, які хотілося представити, і я прийшла ними ділитися.

Зрозуміло, що зібрати всі-всі-всі роботи за останні роки в одну виставку ми не могли, тому доводилось багато відбирати. Спочатку визначали проєкти, а потім — що саме з них показати. Наприклад, серія "Сіра зона" (фотосерія, яка представлена в рамках виставки "Зворотній рух. Щоденники" — Ред.) дуже велика, там стільки матеріалу накопичилось з 2022-го по сьогоднішній день, і ми з Вітою багато обговорювали, які саме фото важливо показати, скільки їх має бути. Мені було досить важливо поглянути на серію трохи відсторонено, бо деякі кадри мені подобаються просто за настроєм або композиційно, але тут довелось дотримуватися певної ідейної концепції і думати про те, які фото добре працюють у поєднанні, а які, наприклад, послаблюють одне одного.

Коли ми тільки починали обмірковувати виставку, то була ідея показати велику кількість зображень, створити сильний візуальний гул. Але з часом ми дійшли згоди, щоб зображень було менше, але кожне з них було виразним.

Віта Котик: Так, можливо, хотілося б показати трохи більше, але у Руслани досить промовисті проєкти, і тому ми зробили це лаконічніше. Згадала, що ми ще розглядали офорти, їх також хотілося використати в експозиції, але залишимо це, напевно, вже для інших виставок.

Світлина з серії “Сіра зона”, яка представлена на виставці “Зворотній рух. Щоденники”. Надано Русланою Ключко/Руслана Ключко

У кураторському тексті є така фраза: "Коли постане міф про Сумщину чи про Хутір-Михайлівський? Питання не лише часу". Як ви тлумачите цей міф?

Віта Котик: Для мене особисто це достатньо чутлива тема, тому що я спиралася в цій тезі на міф про Донбас як умовне інформативно-смислове поле, в якому його жителі діляться, поширюють історії, спогади про нього, про їхній чи наш взаємозв’язок. Часто ти мимоволі стаєш носієм цих історій і цього досвіду, тож певною мірою це знання стає частково твоїм. Тобто це місце, яке обросло величезною кількістю історій, спогадів, сюжетів про те, що вдалося зберегти, й те, що ми почали втрачати, і що втратили надовго та без можливості відтворення таким, яким ми залишили це місце. Ми — ті, хто були там. Насправді Сумщина і всі інші території, що знаходяться поблизу кордону з Росією, у схожій ситуації.

Чомусь на Сумщину приділяють небагато уваги, хоча з нею може трапитися та ж сама доля, і ми всі це усвідомлюємо. Тому я і стверджую в кураторському тексті, що це насправді питання часу, але інколи не лише часу, а й нашої уваги, яку ми спрямовуємо на всі місця, які нам важливі.

Хотілося б підвести якусь риску, не те щоб перетягувати якусь увагу від Донбасу чи від Півдня, а органічно пам’ятати про те, що у нас дуже багато таких місць, про які хочеться говорити. Тому також у кураторському тексті я зазначаю: як прикро, що нам доводиться говорити про такі речі, як про щось повсякденне. Але важливо продовжувати про це говорити — одноманітно або ні, але говорити.

Руслано, яку роль Сумщина, Хутір-Михайлівський і їхні краєвиди відіграли у твоєму становленні як мисткині й чи стало повномасштабне вторгнення переломним моментом?

Руслана Ключко: Ще зі школи мене часто дивувало, чому мої друзі, ровесники постійно називають Хутір "забитим місцем" і мріють швидше з нього виїхати у "великий" світ — у місто або й за кордон. А мені так подобаються ці ліси, озера, ця тиша.

І справді, майже ніхто з мого покоління не залишається тут жити. Варто розуміти, що це питання не тільки про війну, але також і про повільне, природне згасання селищ та малих міст. Молодь покидає ці місця, бо у містах більше перспектив, можливостей, залишаються старі люди й ті, хто мають тут роботу, господарство.

В цілому для мене місця дорослішання стали важливим елементом ідентичності. Колись я багато міркувала про те, що стала художницею саме завдяки Хутору, щось він у мені розбудив. Коли я тільки починала фотографувати — це був Хутір. Більшість своїх пленерів я також проводила тут.

Тобто до повномасштабного вторгнення у мене були роботи, присвячені місту, просто вони були більше "для себе". Але новий контекст допоміг зрозуміти, наскільки цінним є поняття дому, доступності територій.

Серія "Сіра зона" почалась як спроба збагнути, що взагалі коїться навкруги, це була досить інтуїтивна дія. І поступово вона перетворилася на розповідь про трансформацію місця, спробу зберегти згадку про дім, що розташований на прикордонні, а отже під постійною загрозою.

Для мене завжди було дуже важливим повертатися додому. Я переїхала до Києва ще до війни, але все одно зберігала зв’язок із рідними місцями, а початок вторгнення приніс ще більше усвідомлення того, що це може бути втрачено, бо це десять кілометрів до Росії.

Бувають різні роздуми щодо того, що може статися з цією територією. Зараз я відчуваю свої повернення як щось, що може трапитися вже востаннє: кожен раз приїжджаю і думаю, чи поїду я наступного разу, чи буде це можливим.

Віта Котик: Тому, власне, ти тішишся, якщо можна так сказати, чи навіть просто радієш можливості пересування туди й назад. Це навіть не про шлях від точки А до точки Б, а саме про стан руху туди й назад. Це вже величезний внесок у відданість цьому місцю і можливість його збереження хоча б у якихось формах.

Насправді ми з Русланою почали обговорювати цей проєкт ще дуже давно — здається, ще в кінці позаминулого року, коли ще не було такої небезпеки. Ситуація загострилася пізніше, цього літа. Я весь час хотіла туди поїхати й у листопаді нарешті відвідала Хутір-Михайлівський, щоб побачити цей ландшафт, це місто, те, що від нього лишилося, тих людей, які там лишилися.

Мені було цікаво зрозуміти, чому Руслана постійно туди повертається. І я скажу, що воно справді того вартує. Коли ти потрапляєш у простір сірої зони, розумієш, що кордон буквально за декілька кілометрів, природа міняє свою поведінку, і ти в ній почуваєшся зовсім інакше. Це якась дуже мінливо-тривожна тиша, тиша в епіцентрі бурі, коли з якоїсь причини відчуваєш, що ти в безпеці.

Я б теж хотіла повернутися. Сподіваюся, у мене буде така можливість. Сподіваюся, у нас всіх.

Світлина з серії “Сіра зона”, яка представлена на виставці “Зворотній рух. Щоденники”. Надано Русланою Ключко/Руслана Ключко

Щодо "досвіду не/повернення", виставка передає більш оптимістичний, реалістичний або песимістичний настрій?

Віта Котик: Мені сподобалось, коли ми цей аспект обговорювали з кураторкою Малої галереї Настею Гаразд. Вона зазначила, що наша виставка сприймається їй як освідчення в коханні до цього місця.

Безумовно, нам хочеться розповісти про щось трагічне, що відбувається незалежно від нас, адже це про обставини, на які ми не можемо впливати. Але водночас це дуже ніжне звернення.

Руслана Ключко: Я цілком погоджуюся з формулюванням "листи любові", бо це все робиться не тільки через смуток і страх, що воно може бути втрачено, а й з великою любов’ю до цих місць і бажанням хоч якось зафіксувати для себе те, яке воно у цю мить.

Працюючи над проєктом, мені хотілося показати контрасти того, як буденні, мирні речі співіснують зі смертю і руйнуваннями. Тобто говорити не тільки про те, що от у нас постійно обстріли, небезпека, але і про те, що люди доглядають своїх тварин, працюють на городах, збирають врожай, купують продукти на базарі, діти катаються на велосипедах, а взимку — на санях. Що є речі страшні й трагічні, але попри все залишається простір для любові та людяності.

Віта Котик: Коли ми спілкуємося з нашими колегами родом із Донецької та Луганської областей, ми також стаємо носіями міфу. Це дає розуміння, наскільки велику цінність має буквально все, що ти звідти винесеш. А якщо ти ще маєш змогу імплементувати щось у свою творчість, це може знайти відгук у когось.

Руслана Ключко: Інколи мені здавалося, ніби камера певним чином відмежовує мене від інших мешканців міста, але зрештою стало зрозуміло, що це розповідь також про моє особисте ставлення до Хутора, людей, яких я знаю, місць, які люблю. Це погляд зсередини подій.

Щодо не/повернення — ніхто не може спрогнозувати, як воно буде. Зараз багато чутно розмов про примусову евакуацію в сусідніх громадах, але як складеться ситуація саме у нас — невідомо.

"Лист любові", я теж звернула увагу на цій фразі у кураторському тексті.

Руслана Ключко: Вже не вперше чую формулювання про листи любові як коментар до своїх фото, і мене дуже тішить, що вони викликають саме таке враження. Отже, мені вдалося показати те, що я хотіла.

Руслано, розкажи, в яких формах та медіа ти взагалі виразила ці почуття?

Руслана Ключко: У мене не виходить багато розповісти словами про те, що для мене означає Хутір і його краєвиди — тому я це і роблю через графіку, фотографії, відео. Це все просто різні мови. Важко описати, яке тут повітря, воно зовсім інше: по-літньому солодке, чи морозно-іскристе, чи кришталево-свіже, із запахом сирої землі й прілого листя. Тільки замість слів я намагаюсь це повітря передати візуально. Зовсім особливим є важкий запах на згарищах будинків після прильотів, навіть не можу ні з чим порівняти.

Тож на виставці є серія документальних фотографій "Сіра зона", над якою я працюю з 2022 року, й графічні роботи з хутірськими пейзажами. Зранені поля, лісові пожежі, понівечені дерева та краєвиди, яких ще не торкнулася війна.

Представлена і книжка, невеликий артбук із поезією мого земляка Володимира Затуливітра (Затуливітер родом із села Веселе, Сумщина — Ред.). Я дуже дивним чином про нього дізна