фото Бориса Корпусенка
Родина пані Валентини три тижні прожила під «рускім міром»…
Тиждень тому, 28 березня українські військові звільнили Ірпінь від російських загарбників. Проте біженці все одно виїжджають з міста. Причин багато: зруйновані будинки, поранення, нервове перенапруження через пережите, нестерпні спогади чи страх залишитися на самоті серед пустих будівель.
Журналісти «Вечірнього Києва» поспілкувалися з мешканцями Ірпеня на одному з київських евакуаційних пунктів…
«Наша родина — зі Станиці Луганської. Війну побачили ще у далекому 2014-ому, — розповідає Валентина, жінка похилого віку. — Рік мучилися у Станиці — по підвалах ховалися. Чоловік дочки родом з Лисичанська — хоча місто українці за дві доби повернули, проте роботи не стало. А як без грошей? Наші заощадження швидко закінчилися, я ще на пенсії не була. Онукам школа і дитячий садочок потрібні — старшому 9 рочків, молодшому — 5 років».
Відтак, родина вирішила разом їхали на Київщину. В Ірпінь, яких неподалік столиці, приїхали у 2015 році. Тут орендували житло у приватному секторі і поселилися: Валентина з чоловіком, дочка із зятем та двоє онуків-хлопців. В Ірпені народився вже третій онук — Степан. І коли Степанкові було 4, війна знову наздогнала родину. Близько трьох тижнів вони були змушені прожити в окупації.
Найбільше врізалося у пам’ять Валентини знайомство з окупантами:
«20 солдатів з автоматами увійшли до хати. Наймолодший онук Степан сильно злякався та закричав. Валентина почала благати: „Опустіть автомати, він же боїться“. І мені дозволили вийти з онуком у сусідню кімнату. Проходячи повз солдатів, один з них протягнув Степану патрон як іграшку. Нам цього горя не потрібно, — тихо відповіла їм».
В інших членів родини забрали телефони, розтрощили їх та повернули.
«Так ми залишилися без зв’язку, а потім без світла, без води та опалення. На наше щастя, харчі ми придбали раніше, деякі продукти залишили сусіди, що виїжджали, тому не голодували. Пічка на дровах — стала єдиним джерелом тепла, годувальницею і місцем для сну, — каже жінка.
На наш жах — вулицю перерили окопами, біля двору поставили блок-пост. І ми постійно відчували їхню присутність — розмови, п’янки. Це як біля ворожого лігва — ніколи не знаєш, як їхній настрій вплине на наше життя, і тому завжди у тривозі».
Родина на воротах написала «Діти», машину закрили сміттям та матрацами. Стали дуже обережними — без зайвої потреби з дому не виходили, не виглядали навіть з воріт. Найважче було з водою. Криниця була через дорогу — і до неї комусь потрібно було ходити. Тому воду економили — використовували лише для вмивання і для готування їжі.
По воду все ж ходили, коли стихали автоматні черги, обстріли та вибухи. В один з таких випадків побачили пораненого сусіда.
«Це був зовсім молодий хлопець, а біля паркану і далі по вулиці лежали вбитими старенькі сусіди — бабуся Лариса, її чоловік та молода жінка. 80-літні пенсіонери побігли під автоматними чергами на допомогу хлопцю, і залишилися лежати біля паркану. Постріл в голову жінці та в грудну клітку її чоловіку обірвали життя. І такий жахливий час — не знаєш, чи можна похоронити стареньких, чи не замінували тіла окупанти? Зрештою, де і як їх хоронити?» — бідкається пані Валентина.
Щоправда, сусідського хлопчину таки перев’язали та забрали до себе. А його старенькі рятівники, які загинули від ворожих куль, пролежали під плотом ще шість днів — доки їхні тіла не забрали українські військові.
«Кожного дня ми відчували, як чарівне місто Ірпінь трощили та руйнували: влазили у порожні домівки, руйнували паркани, електричні стовпи, знищували вулицю, переїжджали танками по авто. У близьку від нас п`ятиповерхівку влучили снарядами», — пригадує пані Валентина.
У цей момент в жінки змокріли очі: «А тиждень тому почалися обстріли, снаряди «лягали» на дахи домівок поруч, спричиняли пожежі, сіяли смерть. Вуха закладало, а в думках було тільки одне: «Боже збережи нас».
Потім, на щастя, відкрили «зелені коридори». Родина хотіла машиною втікати з міста, але передумали. Ще перечекали тиждень та тоді, заради онуків, таки відважилися вирушати у дорогу. У сусіда залишився телефон. Старий апарат він сховав, а потім — віддав їм. Сам вирішив залишитися. У нього помер батько — не виніс жахіття війни, тому потрібно було документи оформити, поховати на цвинтарі…
Валентина зітхає: «А куди нам їхати? Додому не можна, залишатися — також. Дякуючи другу нашого зятя, який є волонтером, їдемо тимчасово на Хмельниччину. Там нам дадуть будиночок порожній — який вже буде. У мене від війни голова — сива — нервів зовсім немає. Досі все тремтить від страху».
Таких як пані Валентина та її родина — сотні. Рятується з Ірпеня і місцевий мешканець Веніамін. Зараз він їде до старшої доньки, яка мешкає у Дарницькому районі столиці. Будинок чоловіка — повністю зруйнував ворожий снаряд ще 25 березня. Сам він врятувався лише тому, що в цей час ховався у підвалі. Нині чоловік досі не знає, яка доля його молодшої доньки, яка відважилася на евакуацію «зеленим коридором» трохи раніше. Бідкається, що не розуміє, як тепер жити і без власного будинку.
«З ним обірвалася частина мого життя», — зітхає пан Веніамін.
До ірпінських біженців по черзі підходять волонтери та рятувальники, пропонують воду, їжу, теплу ковдру. Кожному допомагають зв’язатися з рідними та близькими.
«Мамо, чому ти плачиш? — десь неподалік чути голос жінки. — Ти ж знаєш, яка я сильна. Я вижила, скоро приїду до тебе, тільки не плач! Чуєш, мамо?»…
Вікторія Бабич-Вепрєва, фото-Борис КОРПУСЕНКО, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
