Народні танці на вулицях міста
У багатьох українців вечорниці асоціюються із фільмом «Ніч, напередодні Різдва». Традиційні розваги пращурів нині практикує сучасна молодь — у Києві є середовище, в якому молоді люди із фольклорного дійства зробили гарну розвагу. Долучитися до якої може кожен охочий.
Яким чином традиція, що здавалося б, зникла чи законсервувалася у сценічному житті, повертається на вулиці міста розповіли «Вечірньому Києву» Степан Андрущенко, учасник і за сумісництвом менеджер гурту «ЩукаРиба» та заступниця директора Музею Івана Гончара з нематеріальної культурної спадщини Мирослава Вертюк.
ЯК ПОТРАПИТИ В СЕРЕДОВИЩЕ ТРАДИЦІЇ
У Степана Андрущенка практично не було шансів оминути Музей Гончара — він виріс на подвір’ї музею, у багатопеверхівці на Лаврській. Коли йому було сім років, молодшу чотирирічну сестричку батьки повели записувати у фольклорний театр «Дай Боже». Хлопцеві стало цікаво, він і собі подався, і з того часу буквально живе у світі народних традицій.
«П’ять років був частиною проєкту, «Дай Боже». Також із сестрою були учасниками дитячого колективу «Орелі». Зрештою, три роки тому разом із однодумцями заснував гурт «ЩукаРиба», — розповідає Степан. Він грає на скрипці, співає і за сумісництвом є менеджером колективу.
Гурт «ЩукаРиба». Степан Андрущенко зі скрипкою
Учасники «ЩукиРиби» — молодь та студенти різних київських вишів. Спочатку, як і багато етногуртів вони співали, але у якийсь момент зрозуміли, що їм цікава і народна музика: скрипки, бубон та басоля (мала віолончель). Тим більше, що інструментальні ансамблі можна порахувати на пальцях однієї руки. Тож хлопці і дівчата почали музикувати — спочатку для себе, а з весни цього року вийшли у люди — на Алею художників, що біля Андріївської церкви.
Збиралися на цій локації десь раз у місяць, грали, танцювали — розважалися. Влаштовували свята і на День вишиванки, на День Незалежності, а якось зробили спільну вечірку на яку прийшли учасники та прихильники з п’яти проєктів. За вечір зібралося близько 300 людей. А скільки перехожих та туристів із задоволенням спостерігали, як хлопці та дівчата танцюють польки та козачки, навіть і не рахували — людям було цікаво спостерігати, або й собі долучитися.
Андріївські вечорниці у Музеї Гончара
Андріївські вечорниці у Музеї Гончара
Крайня забава, яку провели разом із Музеєм Гончара — Андріївські вечорниці. Хоча захід був платним прийшло понад півтори сотні людей.
ТАНЦІ ДЛЯ ВСІХ
У Києві майстер-класи з народних танців проводять гурти «Божичі», «Буття» та інші. Хлопці та дівчата із «ЩукиРиби» почали з іншого, і стали влаштовували вечірки традиційного танцю, на яких не навчали, а лише грали музику і давали аудиторії свободу дій.
Музики гурту «ЩукаРиба»
«Безумовно, майстер-класи потрібні, але ми розділяємо формати майстер-класу і танцювальної вечірки. Таким чином залучаємо нову молодіжну аудиторію, яка може прийти повчитися, а потім долучитися до вечірки. На танцях ми нічого не пояснюємо, не показуємо, а просто граємо музику і розважаємося — і такий формат найближчий до народного побутування традиції. Буквально відтворити вечорниці ми не можемо, але беремо суть — граємо музику під яку люди танцюють у своє задоволення і відпочивають», — розповідає Степан.
Збереженням народних традицій у Києві серед багатьох інших займається проєкт «Рись». Понад 5 років активісти цієї платформи організовують школи народної музики у тому числі виїзні, що тривають упродовж тижня. Цього року інтенсивний курс навчання гри на музичних інструментах та співу, своєрідний мистецький табір, був у Седневі, Чернігівської області. Навколо цієї спільноти уже сформувалася аудиторія. Вони стали одним з найактивніших учасників вечірок, які проводить «ЩукаРиба» у колаборації з іншими гуртами.
ІНСТАГРАМ ТА ЕЛЕКТРОННА МУЗИКА
У сучасному світі найкоротший шлях до людини лежить через соцмережі. І учасники гурту «ЩукаРиба» теж у цьому переконалися, коли почали викладати свої презентації у соцмережах. Фото і відео дуже гарно розходяться і у Фейсбуці та Інстаграмі. Таким чином залучають новачків, які спочатку приходять самі, а тоді приводять із собою друзів — це дуже гарно працює.
«Найбільше збираємо „сердечок“ із Інстаграму. Маємо також успішний контент. Ми знімали на професійну техніку свої танці. Нас попросили поділитися матеріалом із НВ. Вони змонтували короткий ролик, який зібрав понад мільйон переглядів. Це були кадри з літньої вечірки на Алеї художників», — розповідає Степан.
Також виявилося, що традиційний спів та танці можуть «заходити» навіть в середовищі шанувальників електронної музики. Навесні «ЩукаРиба» були учасниками святкування в творчому просторі Kureni, що віднедавна став однією з популярних локацій для київської електронної тусовуи.
«Ми грали сет танців, дівчата на великій колонці співали „веснянки“ — виглядало дуже ефектно. Відео звідти набрало багато переглядів і привело до нас велику кількість підписників, що цікавляться електронною музикою. Для них ми — відкриття, бо пропонуємо нестандартний, але якісний контент», — пояснює скрипаль.
За його словами, гурт намагався віддалитися від сценічного формату. Звичайно, він дуже важливий для збереження автентики, проте народна танцювальна музика зі сцени може здатися надто простою, адже призначена не для показу, а власне, для танцю під неї. Ця риса зближує традиційну та електронну музику: і та інша не має драматургії, побудована на рефренах і ритмі.
«Є танці фігурні та імпровізаційні. Фігурні — це певна послідовність рухів. Але більшість традиційний, архаїчних — це комбіновані у різній послідовності рухи — людина сама вирішує, як танцює, демонструє те, що вміє. Для мене найцікавішими є саме імпровізаційні танці, бо кожен раз розкриваєшся по-новому», — розповідає Степан, хоча зазначає, що на нову аудиторію гурт «виходить» саме із фігурними танцями — Гречаниками, Орлицею, Метелицею.
Щоб самому відчути смак «козачків» і польок треба мати певну базу. До слова, чим простіший танець, тим більше захоплення викликає у тих, хто вперше долучається до кола.
ЗІ СЦЕНИ НА ВУЛИЦЮ
Заступниця директора Музею Гончара Мирослава Вертюк вважає, що зараз в Україні відбувається дуже цікавий процес, коли традиційна культура, яку вдалося зберегти, повертається зі сцени у буденне життя.
«Сьогодні ми бачимо відродження побутової традиції. Сценічна культура „законсервувала“ фольклор, врятувала його на межі зникнення. Але народна традиція це те, що може „проживати“ і використовувати будь-хто, а не спеціально навчені музиканти та співаки. Звичайно, музей не відмовляється від різдвяних концертних форматів, лекцій про традиції. І водночас бачимо „розконсервування“ традиції. З’явилося дуже багато середовищ, у яких люди танцюють, колядують, святкують традиційні весілля або використовують елементи обрядів, носять народний і стилізований одяг. І це не сценічні гурти, а люди, що створюють своєрідні клуби за інтересами», — розповідає пані Мирослава.
Зараз з’явився попит на майстер-класи народних танців та співу. Раніше побачити і послухати, як це все виглядало можна було на фестивалі «Країна мрій», але потрапити у це досить закрите середовище, де «практикували» традицію, було складно, оскільки вони були переважно з фаховим складом виконавців. А тепер ці формати набувають поширення і їх пробують практикувати нові люди з різних сфер діяльності, пропонують майстер-класи. Більше того «учні» готові платити за таку форму дозвілля досить великі гроші.
«У Музеї Івана Гончара ми намагаємося робити майстер-класи доступними, іноді проводимо безоплатні заходи до свят, щоб залучити тих, хто хоче, але не має можливості», — зазначає Мирослава Вертюк. Вона розповідає про ще одну цікаву тенденцію — із Києва традиції повертаються у регіони, у села.
ІЗ КИЄВА ДО ЛЕГЕДЗИНОГО І ДАЛІ
Чудовий приклад можна побачити у селі Легедзине, що на Черкащині. Воно цікаве історико-культурним заповідником «Трипільська культура», де відтворені у натуральну величину будинки трипільців. Організаторам музею вдалося створити унікальне середовище довкола цього місця. На мистецькі толоки з усієї України приїжджають музиканти, письменники і ті, кому близька народна культура.
Танці на Івана Купала у Легедзине
Декілька років поспіль на Івана Купала Музей Гончара робив спільний проєкт із заповідником — учасники теж з’їжджалися звідусіль. І от у якийсь момент — музей почав проводити традиційні танці на постійній основі. Оскільки музикантів у них немає, то використовують записи. Туди приходять старші люди, які мають досить обмежені можливості для дозвілля, але пам’ятають, як танцювали їхні батьки та діди, молодь, а також родини із маленькими дітьми, що виростають у цій традиції.
Подібні осередки тепер є у багатьох куточках країни. У Харкові — дослідницько-виконавський гурт «Муравський шлях». Його учасники вивчають та виконують пісенний фольклор Слобожанщини та Полтавщини. Крім того, гурт відтворює народні обряди, ігри, традиційну ансамблеву музику («троїсті музики») і танці цього регіону.
Цікава ситуація у Львові. Бо ж відомі наддніпрянські та гуцульські танці, а як танцювали на Львівщині? Над цим дослідженням зараз працюють місцеві фольклористи.
«Дриґ». Львівський танцювальний осередок
Керівнику етнокультурного центру Рівненського палацу дітей та молоді Віктору Ковальчуку вдалося не тільки записати сотні пісень та танців у поліських селах, а й «передати» їх у спадок наступним поколінням. Жодного свята у Рівному не відбувається без виступів його колективів, у яких співають та танцюють, що називається від малого до старого мало не пів міста.
«Народна пісня і танець за своєю суттю дуже доступні. Саме у цій простоті і є цінність народної культури», — стверджує Мирослава Вертюк.
Вона наголошує, що важливо переймати традицію від живих традиційних носіїв культури. Наприклад, як у Домініки Чекун, яка володіє унікальною технікою поліського співу. Зараз її запрошують і до Києва і Львова на майстер-класи для того, щоб почути та повчитися автентичному, несценічному співу. Вона приїжджала і у Музей Гончара, що також запрошував колективи із Чернігівщини та Полтавщини.
З танцями це значно складніше, бо вони почали втрачатися десь із 50-х років минулого століття, залишившись трансформованими на сцені. Тож те, що зараз є молодь яка хоче і танцює народні польки і козачки, етнографи вважають з одного боку чудом, а з іншого — закономірністю.
СТО РОКІВ ТРАДИЦІЇ
Сучасні молодіжні гурти, що грають традиційну музику, звертаються не тільки до сільської традиції, а й міської культури двадцятих років минулого століття. Крім «Щуки Риби» це ще й «US Orchestra» (Ukrainska Silska Orchestra). Разом ці гурти готують велику новорічну вечірку у Музеї Гончара, гостем якої може стати кожен охочий, хто придбає квиток.
«Ми не ставимо вимогу до дрескоду учасників наших вечірок. Але є нюанс, для танців саме народний одяг є зручнішим, ніж джинси. Хоча тим, як виглядаємо демонструємо певні меседжі. Тому на святах ми у традиційному одязі, а на вечірках вибираємо стилізацію. Зокрема засновану на українській міській культурі 20-х років минулого століття. Вона у нас теж погано вивчена, бо була знищена із приходом радянської влади. Тож використовуємо цю естетику і проводимо паралелі із сучасністю», — каже учасник гурту «ЩукаРиба».
Серед планів на січень уже 2022 року — традиційна для Музею Гончара «розколяда». Вечір, коли збираються учасники усіх мистецьких гуртів та організатори майстер-класів, разом колядують, а потім танцюють. А ще думають над тим, щоб влаштовувати вечірки для людей старшого віку.
Ніч традиційного танцю у Музеї Гончара
Ніч традиційного танцю у Музеї Гончара
Ніч традиційного танцю у Музеї Гончара
«У Польщі це зараз дуже популярні вечори традиційних танців на які із задоволенням ходять люди й старшого віку. У Києві теж є гарний приклад, перед карантином у підземному переході на станції метро «Театральна» збиралися люди середнього і старшого віку, танцювали і спілкувалися — запит на такий формат є», — стверджує Мирослава Вертюк і зауважує, що формат танцювальних вечірок набуває первісного значення — відродження живої традиції спільного дозвілля. — Знаємо одну молоду пару, що познайомилася два роки тому на новорічній вечірці, яку організувала ГО «Рись», нещодавно у них народилася донечка. І вони такі не одні».
Тож киянам, які ще не зустріли свою долю, мабуть, варто звернути увагу на вечорниці у Музеї Гончара. Гарний настрій у хорошому товаристві точно гарантовано.
Фото надані Музеєм Івана Гончара та Степаном Андрущенком
Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
