MYPH Photography Prize III: оголошено переможців премії для фотографів 2023 року

У київській галереї Dymchuk Gallery 23 жовтня оголосили переможців фотоконкурсу MYPH Photography Prize. Це щорічна премія для українських фотографів, яка вручається втретє.

Виставка робіт усіх дев’яти фіналістів, включно з чотирма лауреатами, триватиме до 29 листопада.

Засновник школи концептуальної та артфотографії MYPH та конкурсу Сергій Мельниченко розповів “ТиКиїв” про значення премії для молодих митців та цьогорічних переможців.

Про премію MYPH Photography Prize

Сергій Мельниченко пояснює, що премія покликана підтримати фотографів на початку їхнього шляху, коли їм найважче знайти виставки, публікації та віру у свою творчість.

Мельниченко, який сам отримав премію Leica Oskar Barnack Award Newcomer у 2017 році, розуміє важливість такої підтримки.

MYPH Photography Prize є безоплатною і призначена для тих, хто займається фотографією не більше п’яти років. Окрім грошових призів, переможці отримують можливість виставити свої роботи в галереї, показати їх на ярмарках та отримати номінації на міжнародні конкурси.

Це, за словами засновника, є “першим справжнім кроком у професію”.

Цього року на конкурс надійшла 491 заявка від українців з 23 країн. Це свідчить про те, що митцям, які працюють у різних умовах – на фронті, в тилу чи за кордоном – потрібен майданчик для представлення та професійної оцінки їхньої творчості. “Тому нам важливо продовжувати”, – наголошує Мельниченко.

Особливістю цьогорічних результатів стало те, що перше місце посів проєкт, присвячений пам’яті загиблих захисників. Троє фіналістів служать у Збройних Силах України, а один з них, Віталій Герасименко, чия серія була знята у штурмовому батальйоні, посів друге місце.

Це демонструє, як мистецтво про війну створюється тими, хто переживає її зсередини.

Також Мельниченко відзначив Валерію Кошерієву, яка до цього конкурсу не мала жодної виставки чи публікації, але здобула друге місце та нагороду “Найкращий дебют”.

Це повністю відповідає місії премії.

Вероніка Моль, “Це може бути тиша” (перше місце)

Проєкт Вероніки Моль присвячений вшануванню пам’яті полеглих захисників. Фотографка відвідує кладовища, фотографує небо над кожною могилою та записує на звороті ім’я воїна, роки життя та місце поховання.

Робота описується як “тиха, але дуже сильна”.

Наразі я відвідала 28 кладовищ у селах і містах різних областей України та створила приблизно тисячу фотографій. Це лише початок довгої подорожі вшанування пам’яті загиблих захисників України.

Планую продовжувати цю роботу стільки, скільки буде потрібно. Це моє висловлення вдячності та шани, народжене з болю колективної втрати.

Валерія Кошерієва, Plaything (друге місце та “Найкращий дебют”)

У серії концептуальних автопортретів Валерія Кошерієва самостійно створила маски, костюми та декорації, щоб сатирично викрити механізми тоталітарного правління, токсичну маскулінність та нарцисизм автократії.

Робота, вкорінена в українському досвіді, виступає як “контратака проти російської імперської агресії”, протиставляючи вільне суспільство агресору, де людські життя зведені до одноразових іграшок.

Це концептуальна серія автопортретів, яка сатирично деконструює механізми тоталітарного правління, токсичну маскулінність і нарцисизм автократії. Вкорінена в українському досвіді, робота виступає контратакою проти російської імперської агресії, протиставляючи вільне суспільство сусіді-агресору, де людські життя зведені до одноразових іграшок.

Віталій Герасименко, “Теплові сигнатури” (друге місце)

Віталій Герасименко, який служить у штурмовому батальйоні, документує війну через призму приладів, тепловізорів та дронів. Його робота показує, як людина в такій оптиці стає лише “сигнатурою на екрані”, передаючи чесний і страшний погляд на конфлікт.

Робота над серією тривала під час моєї служби у штурмовому батальйоні, де камера стала інструментом фіксації нової, “нелюдської” оптики війни. Я фіксую, як сучасні засоби ураження змінюють сам процес бачення, перетворюючи реальність на потік цифрових даних.

Це візуальний архів внутрішнього стану солдата, спроба зберегти крихку присутність життя у середовищі, спроєктованому для його знищення.

Олександр Попенко, “Маленький Париж” (третє місце)

Олександр Попенко досліджує копії Ейфелевої вежі, розкидані по всій Україні, і за кожною з них розкриває історії людей, які їх встановили. Серія описується як іронічна та тепла.

Київ, Харків, Ірпінь, Нова Каховка, Коростень, Одеса, Рівне, Вінниця та Яготин. Що об’єднує такі різні міста? Ейфелеві вежі. Вони в Україні як гриби: тільки сфотографував одну, з’явилась інша.

Вони стирчать з ландшафту як щось чуже. І одночасно зливаються з ним, ніби Ейфель народився в Україні й усе життя прожив тут.

За матеріалами tykyiv.com.