Коротко: Фестиваль “Мельпомена Таврії” повертається до Херсона попри нещадні російські обстріли. Президент фестивалю Олександр Книга розповідає Kyiv Post, чому театр залишається важливим у місті під вогнем, як вистави в укриттях дають надію мешканцям, і чому підтримка міжнародних культурних зв’язків є частиною опору України та її прагнення до відновлення.
28-й Міжнародний театральний фестиваль “Мельпомена Таврії” відбудеться з 12 по 19 вересня під давнім гаслом #ТеатрДеМиЄ. Попри війну Росії, фестиваль повернеться до Херсона, а вистави також пройдуть у Миколаєві та театрах-учасниках по всій Україні.
Заснована у 1999 році, “Мельпомена Таврії” представила 610 вистав від близько 230 театрів з понад 100 міст та більш ніж 20 країн.
Kyiv Post поспілкувався з президентом фестивалю та художнім керівником Херсонського театру ім. М. Куліша Олександром Книгою про те, чому фестиваль триває в одному з найнебезпечніших міст України, що сьогодні означає театр для херсонців і чому збереження життя на сцені стало актом опору.
Kyiv Post: “Мельпомена Таврії” триває попри війну, і в надзвичайно складних умовах. Чому так важливо зберегти фестиваль у Херсоні?
Олександр Книга: У 2022 році, після того, як ми вирвалися з окупованого Херсона, я написав у соцмережах: “Мельпомена обов’язково відбудеться в українському Херсоні. Попри все!”
Щойно місто було звільнено, ми повернулися і почали відновлювати театр. Наша команда була розкидана по Україні та Європі, а дехто залишився в окупованому Херсоні. Ми створили формат, який дозволив брати участь нашим друзям і, найголовніше, допоміг розповісти світу про те, що відбувається в нашому місті.
Для нас “Мельпомена Таврії” стала символом опору. Фестиваль був символом української ідентичності ще до повномасштабної війни.
Сам театр зазнав значних пошкоджень. Як ви працюєте в таких умовах?
Ми більше не працюємо в нашій театральній будівлі, бо вона перебуває в червоній зоні. Вона зазнала сильних пошкоджень і обстрілів, і ми намагаємося її зберегти. Вікон майже не залишилося. Дах сильно пошкоджено.
8 березня 2026 року ракета з реактивної системи залпового вогню влучила в дах театру. Якби вона влучила на 10 сантиметрів вище, то потрапила б до глядацької зали.
Команда сказала мені: “Давайте скасуємо програму. Ніхто не прийде”.
Я відповів: “Ні. Ми не скасуємо. Навіть якщо прийде одна людина, це буде терапія для цієї людини”.
І глядацька зала була повною.
Виявилося, що навіть руйнування, навіть падіння бомб навколо нас – це недостатньо, щоб нас зупинити. Ми потрібні.
Люди приходять до нас, як до джерела – напитися цілющої води і йти далі.
Отже, театр став формою психологічної підтримки?
Так. Я не хочу вживати надто гучних слів, але це справді місія. Це наш обов’язок і відповідальність перед людьми.
Роками ми працювали над тим, щоб Херсон став театральним містом. Ми мали шість сцен і могли ставити три вистави одночасно, всі з аншлагами. Глядачі шикувалися в черги до каси.
Сьогодні мені пишуть люди, що просто знання про те, що театр ще працює в Херсоні, дає їм надію, що вони колись повернуться.
Коли мене питають, чи думали ми колись перевезти театр кудись, я відповідаю, що ми навіть не думали про це.
Ми разом з нашим містом і разом з нашими людьми.
Ви також несете історію Херсона за кордон. Як реагує міжнародна аудиторія?
Цього літа ми гастролювали за кордоном і представили моновиставу “Герой одного дня” на Міжнародному театральному фестивалі Mostra Internacional de Teatro в Португалії.
“Герой одного дня” – це вистава за п’єсою Володимира Туки “Play22”, або “Подорож героя”. В її центрі – історія херсонського ветерана, який став свідком окупації, залишив місто, а потім приєднався до Збройних Сил України для захисту своєї країни. Він був поранений, несучи службу на позиції. Акторам у виставі є сам автор п’єси.
Я був глибоко зворушений португальською аудиторією. Після вистави люди вишикувалися в чергу, щоб подякувати актору і обійняти його.
Одним з глядачів був турецький режисер Кубілай Еделікара, голова журі фестивалю. Він не розумів ані української, ані португальської, і дивився виставу через перекладач на телефоні. Наприкінці він сидів зі сльозами на очах, а його дружина плакала.
Журі створило спеціальну нагороду для України, а ми також отримали нагороду за найкращу режисуру.
Це була вистава про нашу війну та наш досвід – але вона зворушила людей, які ніколи самі цього не переживали.
Херсон очікує ще одна складна зима. Як гуманітарна ситуація впливає на вашу роботу?
Наближається зима, а теплоелектроцентраль міста зруйновано. Минулої зими ми навчилися економити енергію локально. У нас є два укриття, де ми працюємо, і починаємо опалювати їх незадовго до події.
Після руйнування Каховської греблі у 2023 році німецькі благодійники подарували нам кілька великих печей. Одну ми встановили в кафе для персоналу і підготували дрова з повалених дерев.
Ми створили ритуал. Глядачі спочатку заходили до нашого кафе, де було тепло, вогнище, кава та випічка, яку ми пекли попри все. Потім ми запрошували їх до зали.
Ми хотіли зберегти не просто можливість подивитися виставу десь у підвалі, а атмосферу гостинності, яка належить театру.
Цього року ми свідомо пов’язали два міста: 12 вересня – День Миколаєва, а 19 вересня – День Херсона.
Миколаїв став для нас притулком. Коли в Херсоні стає надзвичайно важко, ми можемо там відпочити або виступити на великій сцені.
Для акторів це важливо. Вони цілий рік працюють у малих приміщеннях, підвалах або пристосованих локаціях. У Миколаєві вони знову можуть вийти на велику сцену.
“Мельпомена” зберегла свій міжнародний характер. Хто візьме участь у фестивалі цього року?
Грузія точно буде представлена, як і Португалія та Туреччина. Польський театр також хотів долучитися до нас.
Для нас дуже важливим є збереження міжнародного статусу фестивалю.
Що особисто вас тримає?
Моя родина, мої діти, моя дружина, мій Херсон.
Я почесний громадянин Херсона. Я там не народився – я народився на Кінбурнській косі, в селі Покровка, яке зараз окуповане. Але Херсон став моїм домом.
Я керую цим театром 36 років і весь цей час живу в Херсоні.
Коли люди бачать мене в місті, вони кажуть: “Ви в Херсоні! Це чудово”.
Я думаю, що просто бачити мене там – це для них символ: “Він нас не зрадив”.
Херсон завжди був містом багатьох національностей і культур. Ця атмосфера – частина того, що я люблю в місті.
Над чим ви працюєте зараз?
Разом з режисером Сергієм Павлюком та нашою творчою командою ми створили те, що ми називаємо “Живим театром” – театр, який об’єднує людей, приваблює їх і підтримує.
Ми розробляємо нові проєкти, зокрема невелику, наївну оперу про Поліну Райко, одну з провідних діячок українського наївного мистецтва, і те, що ми називаємо “рай”, зруйнований підривом Каховської ГЕС.
Ми також працюємо з дітьми. Разом з Фундацією Wings ми поставили “Маргарита та ведмежата”. Ми провели кастинги в Херсоні, просто в бомбосховищах, відібрали 14 дітей і працювали з ними два місяці.
Вистава розповідає про біженців у Польщі. Мати намагається втішити доньку, розповідаючи, як гарне її нове оточення. Але дівчинка каже, що не хоче бути тут. Вона хоче повернутися до Каховки, бо там її ведмедик.
Її ведмедик, як і її дім та вулиця, опинилися під водою після руйнування Каховської ГЕС.
Вистава гастролювала по Україні, Польщі та Словаччині. Зараз ми ведемо переговори про виступ у Румунії.
Я дуже добре розумію наших людей, бо сам є переселенцем. Усе, що ми мали, залишилося на лівому березі Дніпра, в Олешках. Мої діти розкидані по всьому світу.
Як родина, ми мріємо про той час, коли всі зможемо бути разом.
Яка ваша найбільша мрія зараз?
Звичайно, повернутися до Херсона і зібрати всю нашу команду. Почати працювати, працювати і працювати. Відновити все.
Зібрати всю мою родину.
За ці роки війни в нас накопичилося стільки злості – величезна кількість злості. Ми повинні спрямувати її не на руйнування, а на відбудову та відновлення всієї України, і Херсона зокрема.