24 травня 2026 року столиця України зазнала чергової атаки. Здавалося б, ми вже звикли до вибухів та їхніх наслідків, тож чи є сенс про це згадувати? Однак цього разу ціллю стали об’єкти культурної спадщини міста: було пошкоджено десятки будівель, пов’язаних із мистецтвом та культурою, зокрема Національний художній музей України, де на той момент тривала виставка живопису «Сонцесхід» Анатолія Лимарєва.
Сам художник, котрий надихнув мене на цей матеріал, за свого життя не мав жодної персональної експозиції. Ймовірно, це сталося через його відмову підтримувати радянські наративи у своїй творчій діяльності.
Через масштабні бойові дії та пошкодження будівлі музей зачинено для відвідувачів на невизначений термін. Команда організаторів Артфонду «Дукат» була змушена передчасно демонтувати виставку, і полотна Лимарєва знову залишили стіни музею, ставши недоступними для огляду. Проте сонце Лимарєва встигло яскраво спалахнути. Адже сонце завжди повертається, щойно завершується ніч.
У рамках магістерської програми «Дослідження пам’яті та публічна історія» Наталія Шишацька аналізує виставку Анатолія Лимарєва «Сонцесхід» у Національному художньому музеї України як приклад для вивчення взаємозв’язків мистецтва, історії, пам’яті та способів зображення регіону.
Есей підготовлено у співпраці з Центром «Лабораторія досліджень пам’яті та публічної історії» Київської школи економіки.
Анатолій Лимарєв, “Автопортрет”, 1967. Надано артфундацією “Дукат”
У своєму есе «Смерть автора», вперше опублікованому 1967 року, французький філософ Ролан Барт стверджував, що зміст твору народжується не під час його створення, а в момент сприйняття. Іншими словами, незалежно від намірів автора, вирішальним є те, як твір інтерпретує і розуміє глядач. Це стосується і візуального мистецтва, яке спілкується через образи, кольори, символи та емоції.
Виставка «Сонцесхід» Анатолія Лимарєва в NAMU — це не лише демонстрація вражаючих живописних робіт, представлених разом у такій кількості вперше, а й платформа для роздумів та дискусій. І кожен відвідувач, ймовірно, знайде власний спосіб долучитися до цієї розмови.
Експозиція виставки “Анатолій Лимарєв. Сонцесхід” в Національному художньому музеї України. Фото надано Артфундацією “Дукат”
Для мене особисто ця виставка стала шляхом до (не)повернення додому, адже я родом із Костянтинівки Донецької області. Я б радила друзям звернути увагу на творчість цього митця ще й тому, що його картини — чудовий спосіб пізнати Донеччину, особливо якщо досі ви чули про цей регіон лише через стереотипи. Цікаво, як художнику, якого вважали київським, вдалося вловити та закарбувати саму суть степу?
Почнемо з того, що за нинішніх умов Анатолій Лимарєв міг би вважатися переселенцем. Народжений в Амвросіївці Донецької області у 1929 році, він переїхав до Києва для здобуття мистецької освіти. Згодом він залишився, аби будувати свою кар’єру. Радянська система встановила надзвичайно жорсткі рамки для розвитку творчих особистостей. Навчання у школі та вищих навчальних закладах, членство у Спілці художників, виконання державних замовлень — усе це було частиною єдиної структури. Членство у Спілці художників було майже єдиним способом отримати майстерню та придбати необхідні матеріали, такі як фарби та пензлі, адже їх неможливо було купити у звичайних магазинах. Крім того, спілка розподіляла державні замовлення, тобто робочі проєкти: створення картин, ілюстрування книг, монументальні роботи на кшталт мозаїк та розписів. Це дозволяло митцям заробляти та здобувати засоби для власної творчості. Щоб мати доступ до матеріалів, можливості працювати та виставлятися, необхідно було відповідати запитам радянської пропаганди. Частині митців того періоду це давалося непросто.
Невідомий автор, “Три покоління. Костянтинівка. 1952”, плівкова фотографія, 1952. Родинний архів Наталії Шишацької/надано авторкою тексту
У 1921 році з’явився плакат «Донбасс — Сердце России», де промисловий регіон представлено як людське серце, від якого кровоносні шляхи (транспортні магістралі з вугіллям) простягаються по всій радянській державі. Цей плакат мав глибокий геополітичний підтекст: він легітимізував колоніальну експлуатацію ресурсів України на користь центру в Москві, маскуючи економічне вилучення під природний метафоричний процес кровообігу.
Сприйняття всього східного степового краю виключно як символу радянської індустріальної могутності було ретельно сформоване пропагандою, аби виправдати колосальні людські жертви, важкі умови праці та руйнування екології. Радянські митці мали долучитися до творення міфу про Донбас, тому художні інтерпретації лише зміцнювали цю ідеологічну конструкцію та майстерно перетворювали нове уявлення про регіон на єдино правильне. Так Дике поле та давні кургани розчинилися у вугільному пилу.
Я запитала свого друга-військового, який зараз служить на Донецькому напрямку, що він знав про цей регіон до 2022 року, коли вперше вирушив туди на службу. Мені було важливо поспілкуватися саме з ним, адже Богдан — киянин, графічний дизайнер, який починав свій шлях з класичної графіки та мав досвід виставок. У цьому я побачила своєрідний зворотний шлях зі Сходу до Центру, який свого часу подолав не тільки Лимарєв, але й я сама. Для Богдана Донеччина була лише черговим регіоном, відомим фразою «Донбас порожняк не гонить» (в буквальному значенні — «Донбас не везе порожніх вагонів», але це також метафора впевненості у власних силах, гордості за свою працю та землю), хоча він і не до кінця розумів її суті. І лише опинившись під Бахмутом, а потім під Краматорськом, Добропіллям та далі, він усвідомив ту гордість за шахтарську професію, яка досі пронизує місцевих жителів. Радянська влада сформувала настільки стійку професійну ідентичність, що люди бояться залишати Донеччину навіть під час активних бойових дій, бо вдома вони точно знають, ким є, і відчувають повагу. Поза межами регіону вони втратять цю опору — можливо, єдину, що в них залишилась.
Розмірковуючи про долю Донеччини, я не можу не ставити собі та колективному нам питання: чи можна було вчасно допомогти гордим шахтарям і металургам сформувати іншу ідентичність, не лише професійну? Ту, що надала б їм нові смисли, коли вони відчули, що світ навколо змінюється, а вони — ні. Коли усвідомили, що шахти стають дедалі небезпечнішими та менш прибутковими, а колишня слава залишилася в минулому. Слов’янськ, Бахмут, Ясинувата та безліч інших міст і селищ регіону виникли на основі козацьких промислів, зимівників та слобід ще в XVII та XVIII століттях.
Невідомий автор, “Сонце в сітях”, цифрова фотографія, 2025. Архів військового підрозділу, публікується з дозволу
Богдан Шпак, “Ніч у Ганівці”, цифрова фотографія, 2025. Фото з особистого архіву Богдана Шпака, публікується з дозволу
До початку XX століття українці становили більшість населення цього регіону. Нащадки козаків зберігали пам’ять про козацьку державу та свободу Дикого поля. Однак Голодомор 1930-х років, повоєнний голод 1940-х та активне переселення інших етнічних груп на східні землі змінили як демографічну структуру, так і самосприйняття населення. Попри це, на фотографії 1952 року моя прабабуся зображена у вишиванці.
Серед десятків творів Анатолія Лимарєва, створених у 1960-1980-х роках, на виставці не було жодного індустріального пейзажу. Лише одне зображення київського каштана. Щоліта, рік за роком, він повертався додому. Наче птах, керований незмінним інстинктом. Можливо, його приваблювало яскраве степове сонце, яке на Донеччині світить по-особливому. Або ж бажання повернутися до відчуття дому, яким довелося пожертвувати заради можливості працювати та розвиватися професійно. А можливо, він прагнув зберегти в пам’яті та уяві ті простори, звичаї та людей, які зникали на очах під впливом часу та радянського режиму.
Минуло понад 50 років відтоді, як художник зафіксував цей нюансований та неповторний світ Донеччини, що згасав під тиском нав’язаної ідеологічної конструкції. І зараз землі Донеччини у своєму первісному вигляді зникають ще стрімкіше й трагічніше. Їх охоплює антидронова та оптоволоконна мережа, розривають вибухи, міста перетворюються на пил, шляхи руйнуються. І ось те місце, де колись сиділи персонаж «Еолової арфи» Лимарєва та я, тепер недоступне для повернення на невизначений термін. Проте, стоячи перед полотном, я все ще можу здійснити своє особисте (не)повернення додому. Не у просторі, але у часі.
Коли я запитала свого друга, чи хотів би він повернутися на Донеччину після війни, він відповів:
«Так, хочу, зрештою, побачити Святогірськ. Просто залишитися з наметами біля річки. І щоб о першій годині ночі вийти і показати це небо дітям. Ці зірки. Таких зірок немає в жодному куточку України, де я був. Ані на Заході, ані в Центрі, ані на Запоріжжі — ніде. Це саме небо Донбасу».
Те саме небо, яке він впізнав на картинах Анатолія Лимарєва. Небо, яке я бачу, варто лише на мить заплющити очі.
Слідкуйте за нами у Facebook, Instagram та Telegram, переглядайте наш YouTube та TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. Зв’язатися з нами можна через соціальні мережі або електронною поштою: [email protected]