Коротко: Безсумнівно, 24 лютого 2022 року стало переломним моментом. Відтоді безпека, стримування та оборона від відчутної загрози надзвичайно серйозної військової агресії знову стали центральними питаннями.
Джуліо Терці ді Сант’Аґата, колишній міністр закордонних справ Італії, який нині очолює Комітет Сенату з питань європейської інтеграції, обговорив з Kyiv Post підтримку Італії Україні, шлях Києва до членства в ЄС, європейську оборону, повоєнне відновлення та відповідальність за російську агресію. За час своєї дипломатичної кар’єри він був послом Італії в Ізраїлі та США, а також постійним представником Італії при Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку. Міністром закордонних справ він був призначений в уряді Маріо Монті в листопаді 2011 року.
Ugo Poletti: Сенаторе Терці, спираючись на ваш парламентський та дипломатичний досвід, яку конкретну роль може відіграти Італія у відносинах між Україною та Європейським Союзом сьогодні, вирізняючись, але не послаблюючи єдність держав-членів?
Джуліо Терці ді Сант’Аґата: З початку військової агресії Росії Італія вирізнялася як сильний і недвозначний голос на підтримку українського народу.
На останніх самітах – зустрічі G7 в Евіані, Європейській раді, саміті НАТО в Анкарі і, нарешті, зустрічах Коаліції бажаючих та коаліції інтегрованої протиракетної оборони – як і на багатьох попередніх міжнародних заходах, Італія послідовно відстоювала недоторканні принципи свободи та національного суверенітету, за які Україна бореться вже понад чотири роки.
Італія також працювала над сприянням діалогу та згуртованості між членами ЄС та НАТО у підтвердженні їхньої підтримки Києва. Вона схвалила та проголосувала за всі 21 пакети санкцій проти Росії, а також за рішення про припинення поставок російського газу до Європи.
Безсумнівно, 24 лютого 2022 року стало переломним моментом. Відтоді безпека, стримування та оборона від відчутної загрози надзвичайно серйозної військової агресії знову стали центральними питаннями. Італія хоче допомогти розвинути сильнішу культуру безпеки та оборони в усьому європейському суспільстві.
Це пов’язано з необхідністю побудови все більш згуртованої Євро-Атлантичної спільноти, в межах якої якомога швидше може бути визначений та створений справжній і надійний європейський оборонний стовп. Я вважаю, що Україна вже є невід’ємною частиною цього стовпа, хоча необхідні юридичні, політичні та договірні умови ще не до кінця сформовані.
Чи підтримка України, отже, також забезпечує основу для зміцнення спільної європейської політики безпеки та оборони? Як цього можна досягти, не створюючи дублювання чи напруженості з НАТО?
На останньому саміті НАТО Італія підтвердила принцип, який став більш важливим, ніж будь-коли. “Настав час, щоб Європа гарантувала власну безпеку”, – сказала прем’єр-міністр Джорджія Мелоні.
На додаток до зобов’язань США щодо авторизації виробництва ракет “Петріот” в Україні, саміт закріпив один суттєвий пункт: Альянс повинен оцінюватися за конкретними можливостями, які кожна країна робить для колективної оборони.
Як послідовно стверджує уряд Мелоні, Європейський Союз відтак повинен стати все більш надійним актором безпеки в рамках НАТО – з точки зору його технологічних та військових можливостей, оперативної готовності та політичної рішучості.
Внесок Європи до Альянсу має стати достатньо сильним, щоб європейський стовп служив головною основою безпеки нашого континенту. Це, відповідно, матиме життєво важливе значення і для наших позаєвропейських союзників.
Колективна безпека Європи ґрунтується на незамінній цінності Статті 5 Північноатлантичного договору, але також і на Статті 42.7 Договору про Європейський Союз. Остання передбачає, що якщо держава-член стає жертвою збройної агресії на своїй території, інші держави-члени зобов’язані надати їй допомогу та підтримку всіма доступними їм засобами.
Це права, обов’язки та відповідальність, які європейські країни та країни Атлантичного альянсу підписали та ратифікували протягом років, без будь-яких застережень. За своєю суттю, ці положення мають пріоритет над національним законодавством. Це відображено у статтях 11 та 117 Конституції Італії та в аналогічних положеннях конституцій інших держав-членів.
Україна розглядає членство в Європейському Союзі як стратегічний вибір та питання національної ідентичності. Які реформи їй слід провести найтерміновіше, і що має зробити ЄС, аби гарантувати, що вступ не залишиться невизначеною обіцянкою?
Київ демонструє тверду рішучість приєднатися до європейської родини. Ця амбіція має коріння, що сягає далеко за межі агресії Путіна. Вона походить з часів, коли український народ та його уряд були єдиними серед колишніх радянських республік, хто відмовився приєднатися до очолюваної Москвою Співдружності Незалежних Держав.
Європейська рада на засіданні 18-19 червня привітала міждержавну конференцію щодо вступу України до Європейського Союзу та відкриття кластеру, що охоплює фундаментальні питання, 15 червня 2026 року. Вона також з нетерпінням чекала на відкриття решти кластерів відповідно до підходу, заснованого на заслугах. При цьому, будьмо чіткими: Київ вже європейський. Україна вже є членом цієї родини.
Прогрес, якого вона продовжує досягати – у верховенстві права, судовій системі та державному управлінні – показує, що Україна справді мобілізує всі наявні ресурси у своїй боротьбі за свободу та незалежність, і щоб утвердитися як суверенна нація перед обличчям кривавих планів Путіна. Прогрес, який вже визнаний ЄС у зближенні України з європейськими стандартами, представляє собою низку фундаментальних кроків.
Нещодавно я зустрівся з Олександром Васюком, членом Комітету Верховної Ради з питань правової політики, який детально пояснив, як уряд у Києві впроваджує реформи, необхідні ЄС. Він описав важливі результати, досягнуті в реформуванні судової системи та інститутів як конституційного, так і звичайного правосуддя.
Мені також було приємно дізнатися про сильний імпульс Києва до цифровізації адміністративних документів та процедур. Ми також повинні враховувати реформи антикорупційної системи, яка зараз посилена незалежним Національним антикорупційним бюро з процедурною автономією та спеціалізованим антикорупційним прокурором.
На мою думку, всі ці реформи представляють важливий прогрес на шляху до поступової інтеграції України до Європейського Союзу. Ми повинні сподіватися, що цей процес може бути швидко завершений.
Європейська підтримка України зараз охоплює військову, економічну, гуманітарну та дипломатичну допомогу. Як партнерство, народжене під час надзвичайної ситуації, може бути перетворене на тривалі, структурні відносини?
Це вже відбувається. Структурні відносини формуються в оборонній промисловості. Оперативні можливості України були продемонстровані сповна – не тільки в обороні своєї території, але й у значному сповільненні того, що до минулого року здавалося нестримним російським наступом. Українські сили показали, що вони можуть діяти на великих відстанях, роблячи маршрути поставок на передовій Росії все більш вразливими.
Розгляньте українські дрони та передові технології, які фактично унікальні у сучасному світі. Європа прагне побудувати надійну архітектуру безпеки. Це включатиме не тільки інституції, але й, перш за все, бізнес. У таких країнах, як Італія та Німеччина, значна частина малих та середніх підприємств робить внесок у ланцюги поставок оборонної промисловості.
Що буде далі? Ці компанії потребуватимуть подальших інвестицій та розширення, оскільки оборонне виробництво є масштабним і високо взаємопов’язаним. Наприклад, програма виробництва F-35 спирається на понад 2100 постачальників у всьому світі, майже половина з яких – малі підприємства. Таким чином, існує величезний потенціал для співпраці з Україною, яка набула технологічної та операційної експертизи неперевершеної цінності за ці роки війни.
Це ще не все. Співпраця з Україною також є надзвичайно важливою у протидії гібридній війні Росії проти ЄС, включаючи втручання, дезінформацію, когнітивні маніпуляції та кібершпигунство.
Зараз значно зросло усвідомлення гібридних загроз, які Москва спрямовує проти Європи та Заходу загалом. Російська агресія проти наших демократій полягає не лише у вторгненнях у європейський повітряний простір. Вона також набуває форми пропаганди, політичного втручання, когнітивних маніпуляцій та спроб підірвати наші виборчі процеси.
Україна зазнала прямої російської військової агресії з моменту конфлікту, розв’язаного проти Донбасу та Криму, кульмінацією якого стало повномасштабне вторгнення 2022 року. Однак, ще до того, Київ стикався з надзвичайною хвилею маніпуляцій, насильства та підривної діяльності, особливо з часів протестів на Євромайдані.
Як гібридна війна, так і еволюція звичайної війни вимагають складних, технологічно розвинених інструментів стримування. ЄС та його держави-члени зараз працюють над розробкою цих можливостей.
Який практичний внесок може зробити Італія у відновлення України – не лише через фінансування та участь бізнесу, а й у таких сферах, як державні установи, культура, освіта, охорона здоров’я та захист культурної спадщини?
Відновлення України було пріоритетом під час головування Італії в G7 і давно займає центральне місце в європейській порядку денному.
За останні місяці в Києві відбулися численні зустрічі між італійськими міністрами, послами та представниками бізнесу та членами українського уряду, що підтвердило значний інтерес нашої країни. Конференція з відновлення України відбулася в Римі рік тому, де були зроблені важливі зобов’язання. Один з яскравих прикладів – провідна роль Італії у відновленні Одеського собору.
Відбудувати країну – означає повернути її до життя. Це означає відбудувати школи, лікарні та енергетичну інфраструктуру, відновити засоби до існування та створити найкращі можливі умови для відродження України. Іншими словами, це означає надати Україні справжню безпеку. Ця безпека не може обмежуватися порожніми обіцянками та деклараціями, подібними до тих, що містяться в трьох великих обманах, які були ганебно завдані українському народу в минулому.
Першим був Будапештський меморандум 1994 року, за яким Сполучені Штати, Сполучене Королівство та Росія надали гарантії безпеки щодо суверенітету та територіальної цілісності України в обмін на відмову Києва від свого величезного ядерного арсеналу, який згодом був переданий Росії.
Другим був російсько-український Договір про дружбу 1997 року, двостороння угода, за якою Росія визнала територіальну цілісність України та недоторканність її кордонів, включаючи Крим.
Третім була невизначена обіцянка майбутнього членства України в НАТО, зроблена Альянсом на Бухарестському саміті 2008 року. Ми не можемо дозволити, щоб Україну знову обманули. Цього разу відновлення не може розпочатися без повного розуміння того, що насправді означає справжня безпека для України.
Необхідно також вирішити важливі гуманітарні питання. Нещодавно я зустрівся з Яною Зінкевич в Італійському Сенаті. Вона є членом української Верховної Ради та командиром волонтерського медичного батальйону “Госпітальєри”. Вона згадала деякі трагічні цифри: понад 4000 шкіл непридатні для використання, 330 000 будинків зруйновано, і понад 1000 кілометрів залізничних колій та мостів потребують відбудови.
ЄС – і Італія знову на передовій – прагне брати участь у цьому відновленні. У резолюції більшості, схваленій Сенатом напередодні червневої Європейської ради, уряду було запропоновано працювати над тим, щоб “європейські інституції надавали повну політичну, економічну та оперативну підтримку асоціаціям та організаціям, що працюють над вирішенням гуманітарних наслідків війни агресії”.
Які мінімальні умови мають бути виконані для припинення вогню та відкриття шляху до мирного процесу?
Перш за все, агресія має припинитися. Росія повинна припинити бомбардування України – її житлових будинків та об’єктів, необхідних для цивільного життя, включаючи лікарні, дитячі садки, школи та електростанції. Російські рейди вбивають цивільних. Це неприйнятно.
Систематичні атаки Росії на сільськогосподарську промисловість України, порти, зернові термінали та торгові судна також демонструють намір Москви поширювати хаос і продовжувати божевілля цих злочинів. Все це має закінчитися, перш ніж може бути досягнуте припинення вогню та початок серйозних мирних переговорів.
Коли переговори між двома сторонами зрештою розпочнуться, очевидно, будуть певні пункти – або передумови – які не можуть бути предметом переговорів. Росія повинна компенсувати Україні величезні збитки, завдані війною. Повний суверенітет, повна незалежність та національна ідентичність України також мають бути остаточно визнані та ефективно гарантовані.
Як можна встановити відповідальність за злочини, скоєні під час війни, і як можна захистити право жертв на справедливість?
Існує широка згода щодо нагальної потреби у спеціальному трибуналі за злочин агресії проти України, і його створення зараз формується. Рада Європи та Європейський Союз підписали угоду щодо його фінансування.
Я також хочу наголосити на важливості таких ініціатив, як Міжнародний центр з розслідування злочину агресії проти України при Євроюсті.
Його робота доповнює ордери на арешт, видані Міжнародним кримінальним судом щодо Володимира Путіна та інших російських посадовців, включаючи Марію Львову-Бєлову, Уповноважену з прав дитини в Росії, у зв’язку з депортацією українських дітей до Росії.
Ці питання не можуть бути відкладені на другий план. Вони стосуються прав людини, права на відшкодування збитків, завданих війною агресії, розв’язаною президентом Путіним, та права кожної родини на возз’єднання з дітьми, депортованими до Росії.