Коротко: Міжнародне право передбачає покарання за напади на культурні об’єкти, але воно не враховує довготривалу шкоду пам’яті, мові, освіті та ідентичності. Після понад 12 років російської окупації Україна має унікальний корпус доказів, щоб стверджувати, що культурний вимір геноциду має бути розглянутий не лише на академічному, а й на юридичному рівні.
Росія веде війну не лише проти української культури, а й проти української ідентичності. Україна прагне домогтися визнання міжнародним правом повної міри цієї кампанії.
Коли російські війська входять в українське місто, вони шукають не лише військових та чиновників зі своїх списків. Вони також шукають вчителів, священиків Православної Церкви України, працівників музеїв, місцевих істориків та бібліотекарів. Росія веде війну проти пам’яті, і ті, хто її зберігає, є для неї небезпечнішими за зброю.
Міжнародне право не безсиле перед обличчям нападів на культуру: конвенції та статути вже забороняють багато таких дій. Проте ця правова рамка переважно визнає те, що можна виміряти, тоді як найглибший вимір злочину не вписується чітко в жодну існуючу категорію.
Ми звикли обговорювати знищення культури через призму втрат: скільки об’єктів було пошкоджено чи зруйновано і що саме втрачено. Це необхідна і легітимна розмова, але вона не враховує важливий момент: культура є набагато ширшим і глибшим поняттям. Вона згуртовує спільноти, передає цінності, формує свідомість та ідентичність, створює практики та весь спосіб життя навколо них.
Церква – це не лише мури, а й громада. Школа – це не лише будівля, а й мова. Місцевий історичний музей – це не просто колекція експонатів, а відповідь міста на запитання: хто ми і звідки ми родом.
Росія це чудово розуміє, і наслідки її дій стають дедалі очевиднішими не лише на полі бою, а й під окупацією.
Рафаель Лемкін, який запровадив термін “геноцид”, з самого початку попереджав, що групу можна знищити, не вбиваючи кожного її члена. Достатньо забрати те, що робить її групою: її культуру та колективну свідомість.
Сьогодні ми називаємо це культурним геноцидом. Однак остаточний текст Конвенції про геноцид 1948 року не включив культурний геноцид як окремий караний акт. Напади на культуру можуть бути переслідувані як воєнні злочини або злочини проти людяності та можуть слугувати доказом геноцидної мети, але саме по собі знищення культури не входить до переліку діянь, зазначених у статті II Конвенції.
Право діє лише тоді, коли шкода очевидна
Можна заперечити, що міжнародні суди неодноразово розвивали тлумачення існуючих правових норм.
У справі Крстіча Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії розглядав знищення релігійного та культурного майна як доказ наміру знищити групу. У справах про обстріли Дубровника трибунал переслідував напади на історичне місто як порушення законів та звичаїв війни. У справі Акаєсу Міжнародний трибунал щодо Руанди визнав, що зґвалтування та сексуальне насильство можуть становити геноцид, коли вчинені зі специфічним наміром знищити захищену групу.
Ці рішення справедливо вважаються новаторськими. Але наслідки злочинів були настільки масштабними та миттєво видимими, що їх неможливо було заперечити: зруйновані мечеті бачили всі, обстріл середньовічного міста транслювався на весь світ, а масштаби насильства в Руанді не залишали місця для сумнівів. Судді не стільки випередили свій час, скільки визнали те, що стало неможливо ігнорувати.
Здається, право здатне еволюціонувати лише тоді, коли шкода стає надто очевидною, щоб її можна було пропустити повз увагу.
Проте шкода культурі не завжди очевидна відразу. Дитина, якій викладають чужу історію, не виглядає жертвою на фотографії. Спільнота, позбавлена місця для богослужінь, тихо розсіюється. Мова відступає від одного покоління до іншого. Найбільш руйнівні наслідки з’являються пізніше, серед нащадків, які вже не знають, що в них відібрали.
Право ж вимагає шкоди, яку можна представити тут і зараз. Те, що розгортається протягом десятиліть, у кращому випадку розглядається як “контекст”, а в гіршому – ніяк.
Дванадцять років, що змінюють усе
Саме тут Україна може зайняти унікальне місце. Війна Росії проти української культури триває щонайменше з 2014 року. Крим та окуповані частини Донбасу живуть під примусовою русифікацією понад 12 років.
Це означає щось жахливе, але юридично цінне: відкладені наслідки, які право рідко мало нагоду спостерігати, вже почали проявлятися, і їх тепер можна документувати в реальному часі.
Діти, які пішли до школи в окупованому Криму у 2014 році, сьогодні – дорослі. Дослідники можуть відстежити, як змінилися їхня мова, історична пам’ять та цінності під впливом освітньої системи, розробленої для заміни української ідентичності на російську імперську.
Наслідки поширюються і на території, окуповані під час повномасштабного вторгнення. Олександра Мустяце, 19-річного юнака з села Кринки на Херсонщині, внесли до бази даних «Діти війни» як зниклого безвісти після того, як Росія окупувала його дім у 2022 році. Пізніше його ідентифікували як військовослужбовця російської армії. За даними ініціативи «Повернутися в Україну», він пояснив своє рішення тим, що «Росія завжди була в його серці». Його справа – один із прикладів того, до чого може призвести систематичне промивання мізків та мілітаризація українських дітей під окупацією. – Ред.
Вперше суддям можуть бути представлені не лише політики та укази виконавця, а й докази наслідків, які ці заходи спричинили – від шкільних матеріалів, призначених для переформатування історичної пам’яті, до вимірних змін у мові, приналежності та ідентичності.
Шкода, яка не була очевидною в перші роки, стала видимою.
Тривалість та характер російської окупації дозволяють Україні висувати нові юридичні аргументи щодо того, як слід розуміти та класифікувати напади на культуру. Ці докази не скасують вимоги довести специфічний геноцидний намір, і самі по собі не розширять Конвенцію про геноцид. Однак вони могли б допомогти продемонструвати, що скоординовані напади на мову, освіту, релігію, пам’ять та культурні установи є частиною кампанії, спрямованої на знищення групи.
Україна також стикається з проблемою виконання, якої не було у справах Крстіча та Акаєсу. Тоді йшлося про справи проти окремих осіб перед спеціальними міжнародними трибуналами. Зусилля з притягнення Росії до відповідальності мають враховувати той факт, що обвинувачена держава є постійним членом Ради Безпеки ООН. Ця політична реальність не змінює юридичного визначення геноциду, але глибоко впливає на перспективи його виконання.
Новий український стандарт?
Протягом років професійні спільноти та громадські організації, зокрема Товариство Рафаеля Лемкіна, Фонд Дофа, Українська лабораторія моніторингу спадщини та десятки інших ініціатив, документували злочини Росії проти української культури: зруйновані музеї та церкви, розграбовані колекції, переписану історію та переслідування діячів культури.
З тисяч окремих епізодів викристалізувалося одне: закономірність. Той самий процес повторюється в окупованому місті за окупованим містом. Коли ця закономірність стає видимою, наступним кроком є пошук мови, якою її можна юридично визначити.
Цей крок уже зроблено. Законопроєкт № 15331 пропонує додати культурний вимір до положення про геноцид Кримінального кодексу України. Він охоплюватиме знищення, пошкодження або привласнення культурної спадщини, а також систематичну відмову в доступі до мови, освіти, релігійних практик, традицій, історичної пам’яті та культурних установ, якщо це вчинено з метою усунення культурної ідентичності групи як умови чи засобу її фізичного або соціального знищення.
По суті, Україна прагне повернути до правової сфери те, що було вилучено з Конвенції про геноцид у 1948 році, – і визнати очевидне як очевидне.
Ця ініціатива є частиною ширшого зрушення. Україна почала розглядати культурну спадщину як питання національної безпеки, створила спеціальний підрозділ із захисту культурної власності у Збройних силах та запровадила спеціалізовані прокурорські підрозділи для розслідування злочинів проти культурної спадщини.
Це початкові аргументи, з якими Україна виступає на ширшу дискусію: спроба перевести культурний геноцид з маргінесу академічних статей у сферу доказів, переслідувань та вироків.
Саме тут криється можливий український стандарт – не в більш суворому покаранні за знищення об’єктів спадщини, а в навчанні права визнавати другий вимір злочину: шкоду, завдану соціальним зв’язкам, цінностям та ідентичності, що проявляється через довготривалі наслідки.
Це вимагатиме нових методологій. Але понад 12 років окупації, якими б гіркими вони не були, вже створили доказову базу, якої не мала жодна країна до України.
Право завжди неохоче класифікувало злочини проти культури. Воно чекало на миттєво видимі наслідки та вважало ширшу проблему надто складною для вирішення. Україна, можливо, зможе навчити його іншого підходу – заснованого на усвідомленні, болісному досвіді та жахливих наслідках бездіяльності.
Тоді порожнє місце, що залишилося у 1948 році, може бути заповнене не деклараціями, а вироками.
Дарина Підгорна – юристка та аналітикиня громадської організації «Товариство Рафаеля Лемкіна».