Дотепер невідома справжня кількість жертв катастрофи. Радянський уряд офіційно заявив лише про 145 померлих
13 березня 1961 року в Києві трапилася Куренівська трагедія, одна з найбільших техногенних катастроф у літописі міста, коли брудний потік із Бабиного Яру через розірвану греблю затопив Куренівку, спричинивши численні жертви. За короткий час лихо знищило оселі, транспорт та підприємства, поховавши під шаром багна сотні, а за неофіційними відомостями – тисячі людей. Радянський режим намагався затаїти цю трагедію, а її справжні розміри стали відомі лише через десятиліття. Про це інформує «Главком».
Передісторія катастрофи почалася задовго до 1961 року – у березні 1950 року виконком міської ради ухвалив рішення фактично ліквідувати природний рів, заповнивши його відходами цегельної промисловості. З навколишніх заводів у яр почали постачати пульпу – суміш води, піску та глини, що виникала під час видобутку глини для цегли.
Для стримування цієї маси звели греблю. Втім, вона була земляною і не розрахованою на великий обсяг відходів, тому за десять років у яру скупчилися мільйони кубічних метрів рідкого ґрунту. Система дренажу функціонувала погано, вода просочувалася крізь греблю, а її стіни поступово втрачали міцність. Про небезпеку неодноразово застерігали інженери та робітники, однак міське керівництво не зважало.
Що відбулося 13 березня 1961 року
У понеділок, 13 березня 1961 року, ранок у місті розпочинався як завжди: люди йшли на роботу, діти – на навчання, вулицями курсував громадський транспорт. Але близько 8:30 ранку з греблі почала сочитися вода, а вже о 9:20 дамба не витримала тиску. У Бабин Яр зірвалася величезна хвиля пульпи – орієнтовно 14 метрів заввишки. Вона мчала зі швидкістю до п’яти метрів на секунду, руйнуючи все на своєму шляху, глиняна лавина помчала вниз до Куренівки і за декілька хвилин під нею опинилися житлові райони, трамвайне депо, промислові об’єкти, транспорт, десятки будинків та гуртожитків, повідомляє Український інститут національної пам’яті.
Масштаб руйнувань досяг близько 30 га
Люди, що пережили катастрофу, згадували, що все сталося майже миттєво. Ті, хто бачив на власні очі, розповідали про автобус, застряглий на дорозі, на який звалилася опора електролінії – транспорт спалахнув, і лише деяким пасажирам пощастило вижити. Інші бачили, як хвиля підняла трамвайний вагон і понесла його разом із коліями.
Практично всі пасажири тролейбуса та трамвая, що опинилися в епіцентрі трагедії, були поховані заживо під шаром пульпи фото: interesniy.kiev.ua.
У трамвайному депо того дня працювали десятки людей. Багато хто загинув безпосередньо на робочому місці. Коли згодом почали розбирати руїни, судмедексперти з’ясували: деякі люди залишалися живими під шаром багна ще декілька днів.
Скільки людей померло
Досі невідома точна кількість загиблих у трагедії. Радянський уряд офіційно заявив лише про 145 померлих. Однак історики та дослідники вважають, що справжня кількість могла бути значно більшою – приблизно 1–1,5 тисячі осіб, а за деякими оцінками навіть декілька тисяч. Але під шаром глини опинилися не лише люди. Потік виніс із ярів також рештки з цвинтарів і поховань.
15 фото На весь екран
13 березня 1961 року у Києві сталася Куренівська трагедія, одна з найбільших техногенних катастроф в історії столиці фото: Укрнформ та з відкритих джерел
Радянська таємниця
Після катастрофи влада зробила все можливе, щоб інформація про Куренівську трагедію не поширювалася. У перші дні було обмежено міжміський телефонний зв’язок із містом, репортерам заборонили писати про трагедію, рідним загиблих не повідомляли правдиві причини смерті. У пресі з’явилася лише стисла замітка про «інцидент». Прокуратура УРСР у режимі цілковитої таємності відкрила кримінальну справу. На закритому судовому засіданні покарали шістьох службовців. Причиною трагедії назвали «помилки у проєкті гідровідвалів та греблі». Вище керівництво заводів та партійців ніхто не зачепив.
Рештки дитячого садочка, зруйнованого стихією фото: interesniy.kiev.ua
Лише після розвалу СРСР історики змогли отримати доступ до архівів і частково відтворити хроніку подій.
Пам’ятний знак на місці трагедії, встановлений 2006 року. фото: interesniy.kiev.ua
Протягом багатьох років про катастрофу майже не згадували відкрито, лише у 1990-х роках у Києві почали з’являтися перші пам’ятні знаки жертвам трагедії. Один із перших монументів встановили працівники Подільського трамвайного депо на честь своїх товаришів, які загинули того дня. Сьогодні річницю катастрофи щороку вшановують історики, дослідники та жителі міста.